Замініть підрядне реченя відокремленою обставиною. Як купуєте товар, вимагайте від продавця чек.

Родина дуже важлива у житті кожної людини. Це найближчі, найрідніші люди, яких ми дуже любимо, які дарять нам тепло та допомагають у складних ситуаціях.  Це й рідна домівка, затишна та безпечна. Родина – це твій маленький світ, в якому все зрозуміле, дороге.

Родина – основа нашого суспільства. Колись наші батьки закохалися та вирішили одружитися. Потім у їхній родині з'явилися діти. А через кілька років ми самі станемо дорослими та захочемо створити свою сім’ю.

Справжня родина – це більше, ніж просто бути родичами. Це особливе ставлення одне до одного. Це любов, взаємоповага, до Це коли кожна людина унікальна та незамінна, як і те, що вона привносить у сім’ю. Це бабусині казки та смачні піроги, це мамина турбота, батькова до Родина – це коли навіть твоя домашня тваринка - її повноцінний член.

Нажаль, родини бувають різними, як і стосунки в них. Наприклад, хтось постійно свариться одне з одним, а трапляється, навіть можуть побитися. А інколи зовсім навпаки – всі в родині ніби зовсім байдужі одне до одного, не цікавляться ні справами, ні інтересами, ні проблемами, не знають, хто чим живе. Є багато анекдотів про це. Наприклад, про те, як батько забирає з дитсадку чужу дитину. Мені здається, в усіх таких історіях є доля сумної правди.

Кожен мріє про щасливу родину. Але це залежить від нас, від того, наскільки ми готові вкладати свої зусилля у неї. Бо це особисті стосунки між людьми різних поколінь, поглядів та переконань, які змушені постійно вирішувати побутові питання разом. Звичайно, бувають і конфлікти, і суперечки. Але я вважаю, найголовніше – це поважати одне одного. Головна помилка людей у родинних стосунках, на мій погляд, це те, що вони починають сприймати одне одного як належне. Вони перестають боятися образити, зробити боляче. От з чужими ми завжди ввічливі, а вдома можна нагримати на будь-кого, бо це ж твоє!

Рідні люди – це подарунок долі, який ми маємо цінувати. А родина – наш надійний притулок у великому, не завжди дружньому світі. І кожен з нас обов’язково має вносити свій вклад у щастя своєї родини.

Говорюща риба сяк-так приживається на березі. Єдине, чого їй не вистачає, – когось, із ким мож­на було б поговорити, тому рибка намагається знайти товариша серед рибалок. Віднині вона ототожнює себе з рибалками, причому за таки­ми ознаками, як мова і ноги, чим, звісно, не во­лодіють звичайні риби. Чому ж тоді їй так важ­ко зійтися з гуртом рибалок, коли ті так до неї подібні? Може, справа тут не в «балакущості»? Оповідь каже, що розмовляти рибина вміла від народження, але нічого не згадує ані про плавники, ані про ноги. Про останні йшлося лише тоді, коли вигнанця викинули на берег і «поставили на ноги». Можливо, вихід на сушу означає, що настав час обирати: риба ти чи не риба. Віднині рибина уже не плаває під водою, а «ходить по бе­ резі», навіть знайомитися з рибалкою вона, «зірвавшись на ноги, підійшла». Та про те, що говорюща риба, позбавившись риб’ячої суті, не стала людиною, свідчить і гурт рибалок, і жінка, яка, зрештою, засмажила свого невпізнаного гостя. Виходить, той, хто чужий серед своїх, серед чу­ жих своїм не стане. Особливо якщо цей чужак, цілком можливо, зрадник, адже «риба допома­гала рибалці вибирати добрі місця для ловитви, розповідала, що діється на воді й під водою». А святкова пляшка, за якою друзі так любили «по­гуторити», діставалась їм тільки тоді, коли був гарний улов, тобто пригощалася рибка коштом від продажу своїх родичів. Лише змусивши за­мовкнути навіки, рибину певним чином іденти­фікували: «вона стала такою, як і решта її бра­тів і сестер», от тільки від голосу її залишилась порожня булька. А якщо мова – основна ознака людини, то, не відбувшись у слові, риба за життя і як рибу себе втратила, і людиною не стала.