Викупаний сонцем колос вклоняється землі.Треба ставити кому?​

Софійка, головна героїня твору, часто читає й перечитує відому казку про Русалоньку, яка вірно любила принца, врятувала йому життя, але так і не змогла стати для нього єдиною коханою. Дівчинка вимріяла для себе такий образ і бачила в особі однокласника Вадима Кулаківського прекрасного принца. Софійка відкрила, що стара шафа — це портал, який, міг перенести у минуле. Щоб позбавити рід Кулаківськіх від прокляття, дівчинка мандрує минулим, своїм втручанням змінює долі людей, які жили багато років тому, і сучасників. Сніжана— тітонька Софійки, доросла мрійниця. Сніжана, давно попрощалася з дитинством, але здатна по-дитячому мріяти. Вона добре розуміє племінницю,- адже й сама вірить у те, що коралі можуть принести щастя, адже вони передавалися від покоління до покоління протягом декількох століть. Образи хлопців, товаришів Софійки- Софійка була закохана в однокласника — красунчика Вадима, але він виявився брехуном і дрібним злодюжкою. Сашко, сусідський хлопчак із багатодітної сім’ї, рідко відвідує школу, адже змушений заробляти хоч якісь гроші, щоб до матері прогодувати сестричок. Вадим зневажає Сашка, називає його бомжиком, але хлопчик не дуже переймався таким ставленням. Саме Сашко в усьому підтримував Софійку, допоміг їй позбавитися привидів.

Хто не знає української поетеси Лесі Українки? Ії творчість — це уславлення людини, її духовної краси, її гармонії. І як наслідок роздумів Лесі — поява її Мавки, в якій поєднується і краса кохання, і краса природи, і краса найвищої гармонії природи й людини. Мавка — дочка природи, й живе вона поряд зі своїми «рідними» — Лісовиком, Водяником, Русалкою, Потерчатами, Перелесником. Біль, завданий комусь із її сестер чи братів, —навіть березі — віддається болем у її серці. Мавка просить Лукаша, який хоче наточити з берези соку:Не точи! Це кров її.Не пий же крові з сестроньки моєї!У Мавці ніби переплелися і людські, і надприродні якості: вона відчуває в собі живлющу силу від шелесту дерев, від дихання вітрів, і одночасно її почуття — це почуття людини. Навіть очі Мавки поєднують у собі все розмаїття природи:…тепер зелені… а були,як небо сині… О! Тепер вже сиві,як тая хмара… ні, здається, чорні,чи, може, карі…Вона і спить у вербі, а її мова — це ніби дзюрчання струмка. Мавка припала до душі Лукашеві, тому що обидва мають в серцях цвіт, що «скарби творить». Це допомагає їм порозумітися, адже Мавка — все ж таки — лісова дівчина, а Лукаш — людський хлопець. Але грає він на сопілці так. що навіть для цієї лісової дівчини, для якої весь світ здається гармонійно збудованим, його гра видається чарівною. В душі Лукаша поки що існує гармонія, він ще живе під впливом казок та приказок дядька Лева, який є «приятелем» для усіх лісових мешканців.Скільки у дядька Лева добра в душі, він радіє усьому живому! Люблять його лісові мешканці за те, що «заклявся на життя, що дуба він повік не дасть рубати». Тоді і Лісовик заклявся, «що дядько Лев і вся його рідня повік безпечні будуть в сьому ЛІСІ». І Мавка розуміє, що дядько Лев ніколи нікому не зробить зла, тому що має щире, чуйне серце, тому що не може себе уявити окремо від природи. Він усвідомлює:Що лісове, то не погане…усякі скарби з лісу йдуть.Тягнуться до нього ті, хто вважає так, як і він. тягнуться люди з такими ж щирими серцями, які вірять у єдність людини і природи, в гармонію людини і природи. А сам дядько Лев навіть умирати хоче в лісі, щоб не розірвати те магічне коло:Як буду вмирати, то прийду, як звір до лісу…отут під дубом хай і поховають…У кінці свого недовгого життя і Лукаш розуміє те. чого завжди учив його дядько: людина і природа повинні жити у злагоді. Але для цього знадобилось Лукашу побувати в шкурі вовка.Зате мати та жінка його не хочуть бачити краси природи, не хочуть чути її «голосів». «Та я б і цілий ліс продати рада», — каже мати Лукаша; за це й були вони покарані силами природи.Лише Мавка поєднує в собі і людське, і лісове. Саме такою, на думку Лесі Українки, і повинна бути людина — адже і Мавка тепер має душу. Ця гармонія, ця краса буде жити вічно. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростять вербицю, — стане початком тоді мій кінець. Так, образ Мавки житиме завжди, як завжди житимуть, не заважаючи одне одному, а, навпаки, допомагаючи, людина і природа, у вічній гармонії, у вічній любові. І тоді кожна людина, приходячи до лісу, зможе почути голос, який обізветься «шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки». Це буде голос Мавки — вічно живої дівчини-вербиці, яка буде завжди співати: «Грай же, коханий, благаю!»