Чому Винничука називають літературним містифікатором?

Винничук і його тексти є великим курйозом у нинішній українській літературі. Дуже ймовірно, що більшість із нас уперше почула ім’я Ю. Винничука разом із такими його «канонізованими титулами», як еротоман, фантаст, «батько» чорного гумору, містифікатор ще й, попри все (чи то – перш за все), скандаліст. Справді, часто Винничукові твори завершуються не епілогом, а гучною суспільною реакцією (неважливо: позитивною чи негативною). І це, перш за все, стосується тих текстів, що їх письменник називає «фокусами». Нам же вони відомі як містифікації.

Ю. Винничук, без сумніву, майстерний містифікатор. Варто тільки згадати «Плач над градом Кия» Ріангабара і «Пісню світову» Анни Любовичівни, що їх він опублікував як знайдені тексти XIII та XVII століть відповідно. Ці вигадки були настільки успішними, що розкрив їх, врешті-решт, сам Ю. Винничук, а не якийсь інший дослідник чи науковець. Більше того, як достовірні, вони увійшли в науковий світ. Ми й тепер можемо взяти перший том Української літературної енциклопедії (1988 р.) і в словниковій статті «Ірландська література» почитати про поему XIII ст. «Плач над градом Кия», що належить ірландському ченцеві Ріангабару. Або ж у третій книзі «Слова многоцінного», хрестоматії української літератури, ознайомитися з акровіршем XVII ст. «Пісня світова» невідомої (чи краще – майже невідомої?) авторки Анни Любовичівни. Про пристрасть Ю. Винничука до містифікацій свідчать навіть його щоденник «Житіє гаремноє» і роман «Мальва Ланда». Безумовно, їх не можна назвати серйозними вигадками, проте «гра в містифікацію» — чи навіть «гра з реальністю» — тут є.

Автор не тільки обрав ім’я героїні Мальва Ланда, яке насправді належить радянській правозахисниці й учасниці Гельсінської групи в Росії XX ст. Мальві Ноєвні Ланді, він ще й приписав своїй героїні дві поетичні збірки, редактором яких у романі був Остап Грицай – справді український літератор, редактор, перекладач. А «Житіє гаремноє» Ю. Винничук почав друкувати як знайдений щоденник Роксолани! Проте він не так хотів нас переконати у справжності цього «знайденого тексту», як спричинити бурхливий читацький резонанс і розвінчати патріотично-обожнюваний нами образ Роксолани. А ще своїми вигадками він намагався витворити «повну літературу», повправлятися у стилізації, поглумитися з читачів і з читачами, руйнуючи наші стереотипи й горизонти сподівань. Він почав свій «культуротворчий проект» із невидимим грифом «Юрій Винничук презентує», і цей проект триває далі, адже список Винничукових містифікацій не закінчився.

Ми залюбки вірили Ю. Винничуку: і тоді, коли він сказав, що «Плач над градом Кия» – знайдений текст XIII ст., а «Пісня світова» – акровірш XVII ст. , і тоді, коли зізнався, що це обидві його вигадки. Відповідно, сумніву не викликали й інші його слова: «<…> я ще не до всіх містифікацій признався. А до деяких, бачу, що й не варто признаватися, бо воно вже живе незалежно від мене». З’явилося непереборне бажання якось підтвердити це чесне зізнання автора. І аргументи на користь письменника ми намагалися знайти в книгах «Потойбічне», «Огняний змій», «Нічний привид». Це три антології української готичної прози XIX-XX ст., упорядником яких був саме Ю. Винничук. Здебільшого він подавав тексти маловідомих авторів, яких вибирав з української періодики чи іншої літератури XIX-XX ст. Утім, як з’ясувалося, обов’язки його не були обмежені тільки упорядкуванням, перекладом і редакцією вибраних оповідань.

Перевіряючи джерела (ті, з яких Ю. Винничук узяв певні тексти), я змушена була визнати, що знову маю справу з містифікаціями.

По-перше, оповідання «Історія черепа» Ореста Авдиковського. Ю. Винничук подав його за часописом «Галицкая Русь» 1892 року. Проте насправді в цьому виданні вказаний текст відсутній. У даному випадку йдеться про містифікацію твору, адже Орест Авдиковський – особа реальна. Інформацію про нього можна знайти ще в «Енциклопедії українознавства» за редакцією В. Кубійовича 1955 року, а також в Українській літературній енциклопедії і книзі Костя Левицького «Iсторiя полiтичної думки галицьких українців 1848-1914». Навіть у рукописах є збірка його ліричних віршів та новел. Таким чином, Ю. Винничук приписав іншому маловідомому письменникові XIX ст. свій текст! Оповідання «Історія черепа» вже навіть функціонує як твір XIX ст. Ореста Авдиковського: зокрема, на інтернет-сторінках «Архиву фантастики» і, звичайно, «Поступу».

 Ось нарешті настало літо. Саме тоді хочеться покупатися в морі, помалювати щось на піску... Так було з однією дівчинкою Мариною. Одного спекотного дня, коли безжаліснопекло сонце дівчинка прогулювалась берегом моря і збирала різні красиві камінці і ракушки. Але як не втриматися від того, щоб намалювати якийсь малюнок. І дівчинка присівши, почала возити пальчиком по піску та намалювала мене,хлопчика-фігурку. Намалювавши його Марина радісно побіжала додому, бо вже почало сутеніти. Наступного дня дівчинці закортіло знову пійти до моря, подивитися як там я. Як вона здивувалася, коли побачила, що я зник й до самой води виднілися якісь маленькі сліди мізерної фігурки. Тоді вночі, коли я ще був намальований на березі, меністало дуже нудно і я захотів подивитися що там робиться насправді на світі. Тут мене  почали омивати теплі хвилі, що від цього тепла я враз відчув як я оживаю і встаю на ноги. Я підвівся і захотів вже рушити, як велика хвиля накинулася на мене і потягла мене у море. Коли вона мене затягувала я встигнув вхопитися за якусь ракушку, але хвиля була сильнішою і продовжувала затягувати мене і ракушку за яку я тримався. І тут я потрапиши вже у море, відчув як я тону. Але ракушка стала мені в пригоді. Я умостився у її дно і чекав, що буде далі. А мене все уносило далі і далі... Я знав, що врятуюсь тільки тоді, коли якась людина повторить мої обраси на малюнку і тоді я зможу пересилитися в інше тіло. Одного дня коли я все плив, настала велика буря. Я зрозумів, що зараз мене накроє хвилею та затопить мене. Але тут, немов би зрозумівши моє попередження одна дівчинка на ім*я Ганнуся, їхавши додому зі школи, повторила мої обриси, намалювавши мене на вікні трамваю. І тоді я квапливо пересилився на той малюнок, залишивши ту страшну бурю тільки у своїх спогадах, як старшну пригоди. Тут же я познайомився зі 

Колись я мала за нього ів..Не знаю як у вас там оцінюють.!

Четвертий життєпис Ха-еФа

  Я походжу з далекої планети Хвігурія,де всі мешканці такі ,як я-хвігурки.

   І ось одинадцятого лютого дві тисячі тринадцятого року я потрапив у Надвірнянську ЗОШ І-ІІІ ступенів №2(можеш написати свою школу).Я залетів через кватирку у тридцять другий кабінет,де проводився урок української літератури у 6-Б класі.Виявляється тут, в цій країні, в цій школі знають про мене."Я посиджу тут,послухаю",-подумав я.До кінця уроку я задрімав і коли пролунав дзвоник,я прокинувся і ледь не впав з карнизу.Коли я окуняв від голосного звуку дзвоника,то побачив останню дитину,що виходила з класу.Це була темноволоса,симпатична дівчинка,але як її звати було невідомо.Я угледів, що одна з кишеньок портфелю була не повністю закрита.

"Треба якось туди потрапити.Якщо я не потраплю туди,то ніколи не дізнаюсь звідки тут знають про мене",-подумав я. В голову мені прийшла геніальна ідея (як мені здавалось):треба скочити до когось на плече,щоб швидко дістатись портфеля дівчинки.Як тут я побачив якогось дивного учителя.Тоді я непомітно зіскочив з карнизу йому на плече і коли ми пройшли кроків зо 20,я перескочив у незащеплену кишеньку портфелика.Просидівши там всі уроки, як надиво туди ніхто не заглянув,ми пішл додому.Коли ми йшли по дорозі,я висунув голову і дивився на їхнє прекрасне та мальовниче місто.Зайшовчши до її домівки, я побачив ще одну літню жінку - напевно,її маму.В хаті дуже смачно пахло пиріжками,і через це в мене весь рот наповнився слюною.Як я дізнався,дівчинку звали Танею.Вона зайшла до себе в кімнату і почала розбирати портфель.Несподівано,для мене,вона відкрила передню кишеньку і побачила мене!Трішки перелякавшись,дівчинка опанувала себе і бережливо вийняла мене з портфеля і поклала на стіл.МИ почали розмовляти.Дуже довго ми розмовляли ,про неї,про мене,про все на світі.І раптом я згадав для чого ж я заскочив до неї в портфель,задав їй таке питання :"Звідки діти знають мене?".Танюшка розповіла мені ,що є казка про мене,яка називається "Хлопчик-Фігурка,який задоволений собою".Дійсно,я дуже любив себе,і завжди був задоволений собою.

 І тут вона з сумом у голосі запитала мене:"Ти повертаєшся до своєї крайни?",Я думав дуже довго,і відповів їй:"Ні,мені дуже сподобалось у тебе і я назавжди заи\лишусь у тебе,і буду тобі вірним другом!"На її обличчі появилась сяюча усмішка,вона схопила мене і міцно-міцно обняла.

                                                                           Хлопчик-Фігурка