1. Головна проблема оповідання “Білий кінь Шептало” А особистості й натовпу; Б перебування коня в табуні; В відчай Шептала після удару конюха; Г бажання Шептала залишатися сірим. 2. Що своїм “приземленим розумом” розумів Степан? А коні не люблють Шептала; Б кінь сподівається на його добрість; В тимчасовість влади над конем; Г Шептало покірний і працювитий. 3. Інстинкт підказував Шепталові, що А коні дуже обмежені; Б він пожене ще табун до водопою В рано чи пізно люди зломлять його; Г проти вітру не побіжиш 4. Шептало, на його думку, А став вільним; Б зумів прикинутися, і люди повірили; В міг виконувати ту роботу, яку любив; Г завжди мав смачну конюшину. 5. Що відчував кінь, коли зі звичною покірністю ступив за хлопчиком? А краще тягти, не очікуючи на батіг; Б що він був звичайним конем; В полонений страхом, забуває всі недавні думки; Г як ніколи раніше, відчув свою неволю. 6. У спогадах про минуле Шептало відчував: А п’янкий дух забутої волі; Б страх перед майбутнім; В його повільно засмоктував відчай; Г байдужість. 7. Коли Степан зненацька вдарив коня, той А покірно зносить удар; Б відчуває прощення до Степана; В з несподіванки підкидає ноги й спотикається; Г відірвався й утік. 8. Мати Шептала працювала у; А селян, обробляла землю; Б фермера В цирку; Г лісника. 9. Стукіт копит коня порівнюється у творі із А рухом поїзда; Б звуком дятла; В гуркотом на небі; Гмузичним тактом. 10. Кінь утік до річки, бо А йому запахло дитинством; Б відчув п’янкий дух забутої волі; В його пройняв відчай; Г хотів стати білим конем. 11. У водяному дзеркалі річки Шептало побачив А що він брудний сірий кінь; Б себе й зорі, що відбилися у воді; В свою чисту прекрасну білизну; Г що він великий і сильний. 12. Образ Шептала символізує А роздвоєння особистості, деформація її в умовах хворого суспільства; Б збереження природи; В ставлення людини до виконання своїх обов’язків; Г зображення думок, настроїв, викликаних життєвими обставинами.

Перша редакція роману «Чорна рада, або Нещаслива старосвіщина» була написана 1845-1846 рр. українською і російською мовами, проте через арешт у справі Кирило-Мефодіївського братства у березні 1847 і заборону друкуватись тривалий час не міг видати їх цілком. Перші п'ять глав роману «Чорна рада» надруковано 1845 року в петербурзькому журналі «Современник» (1845.—Т.XXXVII.— C.332-376; T.XXXVIII.— C.5-37, 135-196) у автоперекладі Куліша російською мовою. У цьому ж журналі в наступному році з'явилася публікація "Киевские богомольцы в XVII столетии". Інші частини роману з'явилися в журналі "Москвитянин" (ч.III, №5.- с. 3-32; ч. 1,№ 1.- с. 81-122). Після того Куліш не мав можливості що-небудь публікувати і лише 1856 р. опрацював нову українську редакцію роману – «Чорна рада, хроніка 1663 року. Написав П. Куліш.- СПб., 1857» - й випустив її в світ окремою книжкою, тоді ж переробив «вільний переклад» «Чорної ради» російською мовою, дотримуючись у ньому більше, ніж в останній українській редакції, тексту 1846 р. і видав у Москві в журналі «Русская Беседа» та окремим виданням. За життя Куліша роман було видано повністю ще раз у першому томі "Повістей: У 4-х томах" (СПб.,1860) в російському перекладі. Друге повне видання оригіналу роману українською з'явилося 1890 року у Львові[1]. Це можна вважати останнім прижиттєвим виданням роману, якщо не брати до уваги уривків із твору, надрукованих О. Барвінським у 1896 р. У 1899 р. відомий український художник Амвросій Ждаха створив ілюстрації до роману, (опубліковано в 1901 році в Одесі).[2]. У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (ф. 18, од. збер. № 31) зберігається авторизований список "Чорної ради".

Історична основа твору

В основі твору лежить історична подія – Чорна рада 1663 р. в Ніжині, у якій взяли участь народні «низи» («чернь» - звідси назва ради). Відомості про неї Куліш почерпнув частково з народних джерел, більшою ж мірою спирався на архівні документи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, описах народних звичаїв і побуту, а також використав літописи Самовидця і Григорія Грабянки. Політичним стрижнем роману стало припущення Григорія Грабянки про те, що «два союзніе мужи» - наказний (тобто тимчасовий) гетьман Я. Сомко й паволоцький полковник Іван Попович могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об’єднати Правобережну й Лівобережну Україну під рукою московського царя. Водночас у «Чорній раді» Куліш виступає не так ученим-дослідником, як митцем, який поруч із зображенням реальних історичних осіб (гетьмани Я. Сомко, І. Брюховецький, ніжинський полковник В. Золотаренко, генеральний писар М. Вуяхевич) вдається й до художнього вимислу. У романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни та приєднання до Московського царства: між поміщиками й селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями й городовими козаками («кармазинниками»), старшиною і рядовим козацтвом. Одним із наслідків цих суперечностей і стала «чорна рада».

Особливості жанру й композиції

«Чорна рада» - перший в українській літературі історичний роман-хроніка, прикметний вальтер-скоттівською поетикою (дві сюжетні лінії – історична і любовна, історичні і вигадані персонажі, конкретно-історичний коментар, ситуації і структурні типи персонажів), однак має не концентричний, а хронікальний тип сюжету, а також відзначається більшою ідеологізацією та філософічністю. Поряд з яскравими романтичними сценами, опоетизованими картинами козацько-старшинського побуту в «Чорній раді» правдиво зображені соціальні суперечності і станова боротьба в Україні 1663 р. Функцію композиційного стрижня виконує романічний мотив дороги. Аж до центральної, кульмінаційної події - «чорної ради» твір складається із сцен-зустрічей і сцен-зіткнень колишнього паволоцького полковника, а тепер священника Шрама (прототипом його став Іван Попович) і молодого Шраменка, які подорожують по Лівобережжю, з окремими особами та групами людей. Крізь сприймання головним чином цих двох героїв письменник показує життя й соціальну психологію різних станів і верств тогочасної України.

Жорстокість робить з людей тварин, а точніше - потвор.

Уявімо, що тебе без причини і приводу хтось жорстоко відлупцював (не дай Бог!). Це, звичайно, дуже поганий вчинок. Першою реакцією після одужання, ймовірно, стане бажання знайти образника та натовкти йому пику ще дужче, ніж він тобі...

Стоп, зупинись!

Помста, прокляття або побажання людині зла не зроблять тебе кращим.

Так само, це не навчить ту людину, яка тебе образила. Це може перерости у постійну ворожнечу. Ти цього хочеш?

Так, буває, що пробачити дуже важко, але це необхідно! В першу чергу, для тебе.

Коли ти вибачиш людину, яка тебе образила, ти відчуєш полегшення. Можливо, образник зрозуміє, що був неправий (можливо, та далеко не обов'язково уяви, що тебе не хочуть пробачати після того, як ти щось накоїв (і не важливо, що). Людині дуже важливо усвідомити свою помилку і, якщо їй пробачили, вона має шанс стати кращою.

Подумай про це