Визначте особливості композиції повісті М.Коцюбинського , , Дорогою ціною ''

Одинадцятирічна Полліанна приїжджає до своєї тітки міс Поллі Ґарінгтон. Батько Полліанни Джон Вітіер помер, не залишивши ніякого спадку: отримуючи невелику зарплатню, він залишив після себе всього декілька книг. Оскільки матір Поліанни давно померла, а інших родичів у неї немає, вона змушена переїхати до тітки Поллі. Старша сестра тітки Поллі (матір Полліанни) свого часу вийшла заміж за Джона Вітіера всупереч бажанням батьків, які хотіли видати доньку заміж за багатого чоловіка. Після чого сім'я розірвала з нею будь-які стосунки. Тепер, 25 років потому, тітка Поллі живе одна в величезному будинку, успадкованому після смерті всіх її родичів. Вона педантична, строга і приймає племінницю виключно з почуття обов'язку. Поліанні вона виділяє кімнату на горищі, без дзеркала, з голими стінами і практично без меблів, тому що їй хочеться по можливості віддалитися від компанії дитини і водночас вберегти будинок від дитячих рук.

Поліанна ж повна протилежність тітки Поллі: вона активна, весела, життєрадісна і дуже балакуча. Поліанна вчить оточуючих «грі в радість», якої її навчив свого часу батько. Тоді батько пояснив Поліанні, що треба радіти, всьому тому що в тебе є . З того часу вони завжди бавилися «в радість», знаходячи привід для оптимізму в кожній події.

В перший же день приїзду Поліанни тітка Поллі залишає її без вечері за непунктуальність і наказує їй вечеряти хлібом з молоком на кухні, разом зі служницею Ненсі, на що Полліанна відповідає: «Ну що ви, тітко, я дуже рада. Я люблю хліб з молоком, і Ненсі мені дуже подобається. Ми так добре повечеряли разом.» Всі покарання і повчання Полліанна приймає з радістю, захопленням і вдячністю, чим дуже розгублює тітку Поллі. Поступово все місто починає любити Полліанну, а згодом «здається» і тітка Поллі.

Кохання – це не завжди щастя. Воно буває трагічним, нерозділеним, неможливим. І часто воно приносить людині, на жаль, біль, а не щастя. Біль залишає у серці людини відбиток, рубець, який ніколи не заживе, не зникне, і людина все життя буде переживати ті неприємні спогади, хоч пройде багато часу.

Звичайно, в нашому житті є місце щасливому взаємному коханню. Воно існує, але не кожному випадає щастя збагнути його, відчути. Не кожному дається й інше щастя – зберегти кохання. Адже воно дуже ніжне почуття, його треба постійно підтримувати, зігрівати, інакше воно просто зникне у сірих буднях.

На жаль, а, може, на щастя, мені не вдалося в житті відчути справжнє кохання. Але, зважаючи на мій вік, я думаю, що все ще попереду.

У багатьох творах української літератури розповідається про кохання, щасливе і нещасливе. Нещодавно ми читали повість І. Франка «Украдене щастя». У цьому творі перед нами постає справжній «любовний трикутник», його учасники – Микола, Михайло й Анна. Микола одружений з Анною, а Михайло – її перше й останнє справжнє кохання. Анну видали заміж силоміць, і коли знову `являється Михайло, між ними спалахує колишня любов. Анна ладна покинути все, піти проти традицій, приректи себе на осуд людей, тільки б бути зі своїм коханим… Але закінчення цієї забороненої любові стало трагічним: Микола вбив Михайла за те, що він наважився зруйнувати його шлюб.

Чи можна назвати кохання Анни щастям? Мені здається, що ні. Її любов була страшним болем, мукою, яку вона не могла подолати. Вона робила її слабкою, вразливою… На мою думку, живучи з Миколою Анна вже змирилася і навіть почала знаходити позитивні моменти у своєму шлюбі. А Михайло зруйнував її тихе сімейне благополуччя. Я вважаю, що, коли по-справжньому кохаєш, то прагнеш, перш за все, щастя тому, кого кохаєш. Хіба ж Михайло не бачив, що руйнує життя Анни? Хіба не розумів, що нищить її? Хіба ж це можна назвати щастям?!

Тож я не можу погодитися з тим, що кохання – це завжди щастя. Часто буває так, що саме через кохання ми відмовляємося бути собою, самореалізуватися. Так, наприклад, нерідко дівчата не вступають до вузів або не йдуть на перспективну роботу через те, що виходять заміж, і чоловік вважає, що жінці не варто цим займатися – краще хай займається господарством… А потім, через роки, коли кохання минає (але ж ніщо не вічне) жінка розуміє, що залишилася ні з чим: діти виросли, чоловік став чужою людиною, з якою ні про що й поговорити, а сімейний побут забирає весь час і самореалізуватися вже немає жодної можливості… На жаль, такі випадки зустрічаються досить часто. Тому у кохання немає місця жертвам, воно має бути взаємним і не ставити перед вибором.