Лісова Пісня 1. За дядька Лева й Лукаша заступається через наміри Русалки їх залоскотати 2.Бездуховність й обивательську обмеженість утілено в образі 3.Прочитайте уривок із ремарки драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки. "..молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими золотистими іскрами." У цих рядках описується 4.Жанр феєрія можна означити словами 5.Композиційну особливість драми-феєрії «Лісова пісня» вказано в рядку 1)розгортання подій упродовж трьох років, кожен з яких різний за настроєм 2)поділ на три дії, кожна з яких починається пейзажем відповідної пори року 3)порушення хронологічної послідовності в розгортанні подій 4)перехід із світу людей у світ природи через сни дійових осіб 5)пісенний початок кожної дії сумний, а кінець — оптимістичний 6.Драма-феєрія «Лісова пісня» — зразок 1)сентименталізму 2)бароко 3)класицизму 4)реалізму 5)неоромантизму 7.Хто із зазначених героїв твору Лесі Українки «Лісова пісня» за логічним смислом зайвий: Мавка, Лісовик, Водяник, Лукаш, Перелесник, Потерчата? 1)Водяник 2)Лукаш 3)Потерчата 4)Лісовик 8.Найбільше Мавка цінує в людині 1)Бережливе ставлення до природи 2)Уміння випікати хліб 3)Здатність до творчості 4)Розум і кмітливість 9.Леся Українка написала «Лісову пісню» під впливом згадок... 1.Про дитинство, проведене на Волині 2.С. Мержинського 3.Чарівну красу природи Поділля 4.Безліч прочитаних казок 10.У драмі-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки оспівано красу 1)Поділля 2)Полісся 3)Буковини 4)Слобожанщини 5)Галичини

Спершу про меркантильне. Грошей на культуру в незалежній Україні завжди шкодували. Бюджет не передбачав великих витрат. Всього один відсоток, від якого могли відщипнути на інші потреби. Платники податків щиро вірили, що культура сама мусить себе спонсорувати, перейти до ринкових відносин. Книгу чи пісню прирівняли до «Снікерса». Вмієш продати – маєш гроші, не вмієш – сиди голодний.

Зрештою, те саме відбувалось і в інших пострадянських республіках. Наприклад, у Грузії, про літературу якої ми практично нічого не знаємо, оскільки і там влада не робила жодних промоцій національній культурі, зокрема, літературі. Але грузини – нація монолітна, і російська мова там не претендує на статус державної. Натомість в Україні на теренах культури уже багато десятиліть триває гібридна, як це модно зараз називати, війна з «Русским миром», яка упродовж останніх років ускладнилась ще культурним пацифізмом, чиєю зброєю є суміш совкового інтернаціоналізму з погано витлумаченим лібералізмом. Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати: «хто не дбає про власну культуру, той змушений фінансувати чужу».

Ясна річ, високочолі державні мужі й пальцем не кивнули, щоб скласти програму захисту від «Русского мира». Їм таке й на думку не спадало. Вони могли часом приголубити когось з письменників на Форумі видавців, купити і навіть прочитати українську книжечку, але від того не переставали бути корупціонерами і зрадниками власного народу.

Я пам’ятаю, як приїхав на Форум Ющенко, коли ще був президентом, і поки він збирався, походжав та бесідував біля стенду з Марією Матіос, людей не впускали і не випускали з Палацу мистецтв, і видавці страшенно лаялись, бо за дві години втратили тисячі потенційних читачів та покупців.

Ну, а Янукович один раз зустрівся в Палаці Потоцьких з елітою Львова, куди за тих, хто завжди незмінно підтримує кожну владу, – заржавілі флюгери культури. Мене тоді занесло випадково в центр, і я не змогла потрапити у потрібний будинок, бо все було перекрите, поки наші вічно живі інтелектуали вирішували з гарантом проблеми української культури. Балаканина, широкі жести з боку влади, а з боку культурних діячів – слізні чолобитні, петиції на захист когось чи чогось.

Здається, й зараз нема державної волі боротись з «Русским миром», почути тисячі діячів культури – не культурної номенклатури, не моральних авторитетів, які самі себе назвали моральними авторитетами, серед яких немає ні Ліни Костенко, ні Валерія Шевчука, ні Івана Марчука, бо ті тихо роблять свою справу і несуть нелегку місію, дотримуючись здорової дистанції від будь-якої влади.

Разом з армією, освітою, медициною мовчки та послідовно суспільство і влада нищили культуру, тож тепер маємо війну, якої не було б, якби на Донбасі були українські школи й українські книгарні, якби було встановлено квоти на українську книгу, українські видання і україномовний ефір. Ніхто не пішов би у сепаратисти і терористи, якби знав, що за зневагу над державною мовою і державними символами може сісти до цюпи. Бо країна, де за блок вкрадених цигарок підлітків ув’язнюють на три роки, а за вбивства і катування патріотів – посадять під домашній арешт, а далі відпускають на всі чотири сторони з заставою чи без, не лише не має правової культури, а й схильна до суїциду.

Суспільство виглядає не краще, бо ж воно породило цю владу. Пересічний український культурний споживач шкодує книжки власним дітям, не ходить в музеї, ненавидить класичну музику, довго не витримує українського року, ставить пластикові вікна в старовинних будинках і регулярно дивиться шоу Шустера та російські серіали. Він не може вибудувати логічний зв’язок між улюбленим гуртом Путіна "Любе"» і розпореними животами патріотів у Слов’янську, між церквою Московського патріархату в Почаєві і зруйнованими дитячими садками й обстріляними шпиталями на Донбасі.

Саме на нього, пересічного, сірого й ординарного, робить ставку влада, саме на нього рівняється ринок дешевого культурного мила і гіпсових гномиків та ангеликів. Бо серед тих, хто повстав і хто пішов зараз добровольцем, катма подібних культурних споживачів, а якщо і є, то вони легко перевиховуються й починають розуміти, що іншої України нема ніде у світі.

Потік масової культури іноземного походження (бойовики, фільми жахів, бандитські серіали, комп’ютерні ігри-стрілялки) за двадцять років стали зразком для наслідування для підлітків, що не знали іншого мистецтва й інших розваг, і поодинокі спалахи насильства тепер зливаються в одну вогняну лінію, й голос диявола шепоче: ВБИТИ ЛЕГКО.

Багато людей задають питання чи легко з першого погляду впізнати людину.  але ніхто не може точно відповісти на це запитання.
  Томущо - це погляд особисто твій. буває зустрінеш людину просто привітаєшся з нею і тобі злається ,що ти знаєш всі її секрети, що ти знаєш їївсе своє життя. але нажаль таке диво зустрічається нажзвичайно рідко.
  частіше буває таке , тобі здається що ти знаєш цю людину вже дуже давно, але нічого не можеш про неї сказати. ти не знаєш нічого про неї ,ні її уподобання ні звички. абсолютно нічого.
  Тому я вважаю, що все залежить від самої людини. потрібно шукати особистий підхід до кожного.