Анализ стиха Лина Костенко «По сей день Посейдон посідає свій трон…».

Жанр: поезія

Тема: єднання людини зі світом рукотворної краси (античним мистецтвом) і природою  

Ідея: пошуки ліричним героєм справжнього, а не оманливого щастя;

утверждення думки про те, що важливо зберегти довкілля чистим і красивим, насолоджуватися естетикою живого, справжнього, протистояти дрібному й бачити величне  

Основна думка: «Просто хочеться моря…  

                              І богиню із піни, невзуту...»

Художні засоби:  

епітети: голуба одісея

метафора: танкер не наскочить на риф  

персоніфікація: причаїлась і зваба, і згуба  

метонімія: виходить із піни антична гламур

синекдоха: зачепивши крилом Посейдона

літота: виливаючи море із мушлі  

гіпербола: понад хмари стоїть величавий Парнас

алітерація: (с) «По сей день Посейдон посідає свій трон»  

порівняння: Пегас, як фугас  

Объяснение:

Паспорт до пісні «Та, ой, як крикнув же та козак Сірко»

Рід: лірика

Жанр: істор. пісня

Тема народного твору: розповідь про військову подорож козаків, яку очолював Сірко, до хана у Крим.

Ідея народного твору: видатний очільник Сірко - приклад відваги, військової хитрості та гідного керівника.

Звертання: хлопці-молодці

Анафора: Тай, ой, як...

Повтори: та ми думали, та ми ж думали; Аж то козак Сірко, та козак же Сірко.

Риторичний окрик: ...збирайтеся до хана у гості!

Порівняння: Сірко - сизий орел

Метафора: туман поле покриває.

Уособлення: місяць зіходжає.

Епітети: сизий орел, славне військо, вороні коні, битий шлях.

Вагомою є думка дослідника М.Мандрики про те, що питання освіти  завжди цікавили І.Нечуя-Левицького як учителя. На Україні, в Польщі, Молдавії митець відчував складність навчання школярів "чужою" мовою  Мабуть, саме тому й повстав проти русифікаторської політики запровадженої офіційною школою, протестував, щоб не пригнічували і не нехтували національною мовою. З цього приводу письменник написав кілька статей, серед яких стаття "Органи російської партії", у якій автор висміяв політику обрусіння з боку царського уряду. Він зазначав, що у школах запроваджували класичну грецьку і латинську мови, "щоб ними забивати голови учням, відволікати їх від революційного впливу передової європейської думки; проте грецька і латина вбивали в молоді не лише думку, а й здоров’я. Цей виступ проти реальної науки, натуральної історії, перешкоджав прогресу, тягнув школу назад".

Як писав І.Нечуй-Левицький, "Хто ж з нас буде любити того, хто  зв’язує нам руки, суне нам свою мову, виганяє з України нашу українську національність, забороняє нам любити свій народ, дбати о його освіті? Хто ж подякує за таку ласку? Ми не хочемо ні "обрусіння", ні ополячення, не мадьяризації, хочемо зістатися русинами-українцями і не допустимо знущання над нами, робити експерименти всякої пропаганди над п’ятнадцятьма з половиною мільйонів нашого українського народу".

Національні почуття І.Нечуя-Левицького весь час травмувалися, бо він постійно відчував зневагу до української мови, культури. Тож не дивно, що національна ідея домінувала як у його художніх творах, так і літературно-публіцистичних статтях ("Сьогочасне літературне прямування", "Українство на літературних позвах з Московщиною"). Дожовтнева критика звинувачувала І.Нечуя-Левицького у пропаганді буржуазного націоналізму. Однак ми погоджуємся зі справедливою думкою дослідниці Н.Зінченко про те, що "весь "націоналізм" І.Нечуя-Левицького полягав, власне, у прагненні відстояти право народу говорити рідною мовою і розвивати свою культуру".