Володимир Дрозд «Білий кінь Шептало» . Висловити (письмово) своє ставлення до героя оповідання, прокоментувати його рішення повернутися до стайні.

х

Объяснение:

да)

"Спідничка і штани, якщо їх не підперізувати, неодмінно сповзають".
"Свого часу Софійка збирала стартовий капітал. Дуже мріяла про комп'ютер... Окрилена сподіваннями, взялася працювати в Сашка художником (підписувала картонки для товару) і реалізатором за сумісництвом. Більше двох днів не витримала... а вторгувала хіба на пачку морозива. Кинула це діло."
"Софійка мужньо витримала вливання тарілки супу... Витримала братикові рулади й енергійне стрибання ним по кімнаті. Витримала й роззявлену пащу підручника з математики..."
"... задивилась на захід сонця і уявила: вони з Вадимом Кулаківським стоять у цкркві перед вівтарем, а на ній - коралі..."
"Справжні принци мусять колись-таки надати перевагу тим, хто штурмує храми науки! На жаль, справжній принц уваги не звернув. Бо Софійку не викликали. Ні з ненависної математики, ні з улюбленої літератури..."
"Десь аж коло дому братик задрімав. Обмостила його ковдрочкою, підібрала пустушку... Поправила шапочку, мимоволі замилувалася: справжнє тобі янголятко! Але далі хай самі бавлять свою дитину!"
"Тікала як уранці... Це ж треба! Відразу - такий серйозний поворот: у кафешку! А тоді дивуйся, чому така легковажна молодь."
"Софійка увімкнула світильник й розгорнула книжку. Хоч уже давно перечитала "Трьох мушкетерів", "Тома Сойєра", "Людину-амфібію", "Голову професора Доуеля", "Останнього з могікан" із татової бібліотеки, а також усі томи "Гаррі Поттера"... у хвилини відпочинку або розпачу її манили знайомі давні казки. Народні чи авторські (вони всі гріли Софійчину душу), аби тільки з щасливим кінцем. От і ця, про Русалоньку, так до серця припала!"
"Софійці не набридало морочитися з курчатами, пасти гусенят. Захоплено копала черв"яків для качок..."
"Цілувала свою вірну кицю. З не меншою ніжністю розцілувала братика... Скоро його можна буде вчити літер і лічбі. У Софійки вже давно заготовлено для нього цілий ящик таблиць і малюнків."
"Та впевненості не додалося: Софійка надто добре знала, що ніколи не зможе бути такою стильною, як Ірка Завадчук."
"Звичайно, як у казці: хату заметеш - сядеш посидиш, посуд помиєш - сядеш посидиш, хліба купиш - сядеш посидиш, з Ростиком погуляєш - сядеш посидиш..."
"І, що найгірше, їй анітрохи не хочеться рятувати цих скупеньких людців! Як там вчили на позакласному читанні у Тичини? "Та нехай собі, як знають, божеволіють, конають!.. Божеволіють, конають: нам - своє робить..." "Саме так: нам своє робить! Допоки може, Софійка робитиме все, що їй під силу!"
"Що таке життя? Куди дівається минуле? Куди діваємось ми?"
"Софійка вперше відкрила давно усім відому істину: вона нічого не знає і не розуміє в цьому житті."
"Гардероб чималий, шкода, що примітивний."
"Дякую, мамусю!" - кинулась мамі на шию, чого давно вже собі не дозволяла."
"Кинула оком в одне люстро. Звідти на Софійку ледь подивовано глянула... красуня. Така, якою мріяла стати: темне густе волосся, коралові уста й чиста ніжна шкіра..." (майбутнє)
"А ти все така ж!.. - замилувався дівчиною Вадим, - і красою, і розумом!" "Але Софійка, мабуть, виросла з того віку, коли купуються на білих коней, навіть із принцами на додачу! Ах, серце, серце! Невже ти так зачерствіло в буднях? Де той вогонь, що спалював тебе колись од кожного Вадимового погляду?.." (майбутнє)
"Я чув, що пишеш для дітей... у журналах. Пора б і книжку, як вважаєш?.." (майбутнє)

У форумах, і взагалі в житті, з'явилося багато молоді, гостро переживає свою, за словами журналістів, "ідентифікацію". У переважній більшості це люди чітко усвідомлюють потребу в українській мові і української культурної самобутності. Це інтелігенти у другому поколінні і українці - в першому, і вельми примітно, що для їх батьків культурна ідентифікація і по цю пору обмежується рядком у паспорті, точніше, навіть спогадом про рядку-національності в радянському паспорті. 
Їх батьки розмовляють, як можуть, і пишуть як можуть, і дітей своїх навчали і навчають по мірі можливості і власного розуміння. Загалом, вони жили і живуть, як і всі роблять, не виходячи за рамки здорового буттєвого сенсу. Що само по собі вже викликає повагу, як до людей, вірним своєму середовищі і своєї мети.
Діти ж їх - куди більш рафіновані українці. Їм недостатньо простого свого усвідомлення, тим більше, що це усвідомлення позбулося документальної достовірності. Дітям, а це, по суті, вже далеко не діти, а досить продуктивні і самостійні люди, їм потрібна українська мова, українська історія, українська поезія і т. п. Можна скільки завгодно зубоскалити з приводу "глобуса України", але факт залишається фактом: їм це все необхідно як таке, і цілком безкомпромісно.
Як так вийшло, не беруся сказати, і не впевнений, що лише на одній Україні воно так вийшло.
З одним таким товаришем мені вдалося, в дні «помаранчевої революції», тісно поспілкуватися на форумі. Він "балакає" "выключно" на українському, хоч і зізнається, що це не рідна його мову, і він змушений «доучувати за підручниками». Навряд чи, ясна річ, це правда, але цінним чесне визнання у нечистоті мови...
Симулювати спорідненість з українським він намагається, але не завжди може, оскільки допускає безграмотні помилки і просто кальки з російської. (Прикладів сотні й у всіх однакові.) Будь-які вмовляння, що поїдь, дорогий товаришу, якщо ти так цікавишся українською мовою, в мовне середовище, наприклад, будь-яке село, де навіть необов'язково селитися, а досить пожити по місяцю в свою відпустку протягом, скажімо, двох-трьох років - ці слова сприймаються як знущання: а я де по вашому живу? і викликають агресивну реакцію типу "чемодан, вокзал, Росія".
Ні, замість занурення в мовне середовище самому, поборник мови закликає гору прийти до Магомета: нехай-де все навколо теж заговорять українською, як і він, і тоді настане загальне благоденство. А що для цього треба - очевидно: вигнати російський, що і робиться вже з успіхом багато, трохи не сімнадцять років.
І що найприкріше - їх українська мова "є" недороблена у своїй основі, у своїй ідеї. Це не просто калька з російської, як минуще явище в міру навчання. Це життєвий принцип мови.
Тому що не може українська мова існувати без російської, як не може існувати окремо українська філологія (той же "глобус україни"), українська історія, українська етнографія, фольклор, мовознавство, міфологія...
Нехай вона, українська, скільки завгодно самобутня, але це частина істотного цілого. Хто візьметься сказати, що частина може існувати без цілого, нехай, як кажуть, перший кине в мене камінь.
Але на жаль, "ідентифіковані" україністи різко відмежовують все це назване, і якщо повсюдне утвердження української мови можливе лише за рахунок знищення на Україні російської, то те ж саме стосується і історії: окрема українська объективированная (а не тільки політизована!) історія здатна існувати лише за рахунок заперечення і присвоєння історії Росії, оскільки один загальний корінь надвоє не ділиться.
Тому й розповідають дітям у школі про "війни України з Росією" і про "бескультурии і виродження" російської нації: якщо цього не розповідати, то Україна, логічно, втратить середовище і предмет своєї ідентифікації.
Саме тому треба говорити про те, що ідея національної самосвідомості не може в принципі бути помірною, вона сама не здатна зупинитися, погасити своє обертання на черговому оберті. У неї нуль опору, і будь-яке обурення розкручує її до космічних швидкостей.
Образно кажучи, наш ваал "ідентифікації" вимагає на пожрание і давно розкрив свою пащу на все, що здатне існувати історично і органічно, без до поза межами національної ідеї...
"Сини" нашої нетерплячою нації відкидають всі сумніви і бойко вчать неньку - її історії, її мови, її місця в Європі...