ДО ТЬ БУДЬЛАСКА ! ЗА ВИКОНАНЕ ЗАВДАННЯ ІВ Випишіть у зошит із оповідання "Білий кінь Шептало" 7 - 10 фраз, які навчають бути особистістю

Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди — в цім було щось принизливе.

Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки.

До того ж краще тягти, не очікуючи на батіг, ніж ковтати принизливе підстьобування.

Взагалі, він ніколи не розумів обмеженості деяких коней, котрі прагнуть на кожнім кроці суперечити, огризатися, показувати свій характер. Ніби цим чогось досягнеш, крім батога.

А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким.

 

Він був бруднувато-сірим, попелястим і тільки тепер, викупавшись у річці, знову став сліпучо- білим красенем, схожим на давніх предків, що царовали по циркових аренах

Бо він, Шептало, кінь особливий, кінь білий, а коли й попав у це бригадне стовпище, то то завдяки злому випадку, химерам далі

Подробнее - на -

Объяснение:

Минув уже четвертий рік,якДенис Сивашенко відділився від батька й меншого брата Зінька після того як середульшого брата Романа заслано в Сибір.Розледащів Роман у солдатах,нічого не хотів робити дома,посварився з батьком та Денисом.Пішовши в город пристав до злодійського товариства,крав коні,піймався і був засланий на Сибір.Денисові це не зашкодило бо спадщини йому дісталось більше,а потім він сам його впіймав.Після цього батько посварився з Денисом.Батько,мати й Зінько зненавиділи Дениса.Та це дарма,бо все,що йому припало,все віддали.Та він би й не попустив,бо там же і його праця.

Передусім хочеться зазначити, що Іван Якович Франко є видатним українським письменником і новатором в українській літературі. Новатором не тільки у формі, у літературній манері, але й у своєму ставленні до фактів життя, які він малює. Село цікавить Франка не як етнографічний об’єкт. Його турбує соціальний бік сільського життя, гніт, страждання українців.

В історичній повісті «Захар Беркут» письменник майстерно змальовує картини героїчної боротьби Карпатської Русі проти монголо-татарських нападників у XIII столітті. Дія відбувається серед Карпатських гір у квітучій долині, оточеній стрімкими скелями. Саме в цій мальовничий місцині і лежало руське село Тухля, у якому проживав волелюбний народ. Мешканці цього села складали єдину громаду, якою керували поважні й мудрі люди на чолі із Захаром Беркутом. У громаді всі мали рівні права, жили дружно, у злагоді.

Тухольська громада була вільною і незалежною. Аж раптом сталося лихо: до села підступили татаро-монгольські полчища. Вони йшли як господарі, знищуючи все живе на своєму шляху.

Мене вразило те, з якою рішучістю тухольці вирішили битися до останку. Військо Бурунди-бегадира кількістю переважало тухольців у багато разів. Проте тухольці вирішують за будь-яку ціну не пустити монголів у карпатський край. Заманивши ворогів у долину, тухольці зробили засіки і ніби «зачинили» військо Бурунди в кам’яній пастці. Зав’язується кривава битва. Кожен тухолець ладен віддати своє життя за рідний край, аби не випустити ворога живим. Вони обрушили на монголів град важкого каміння: «Градом посипалось каміння на їх голови, і не одному з вояків Чінгісхана кров залила очі, мозок бризнув на кам’яні стіни з розбитого черепа ».

У свою чергу монголи стріляють по тухольцях отруйними стрілами. Багато тухольських юнаків полягло від тих стріл: «…мов шершені, засвистіли стріли в повітрі. Зойкнули поранені тухольці і зміталися… вони конали від страшної гадючої отрути, що дісталась їм у кров». Проте ніщо не могло змусити тухольців здатися. Вони зважуються на відчайдушний вчинок — валять великий кам’яний стовп, який вважали священним, аби ним загатити потік і, таким чином, затопити долину. Це був той останній захід, який поклав кінець битві. Страшною, безславною смертю загинуло монгольське військо, жоден ворог не вийшов живим з тухольської долини. Таким чином тухольці врятували увесь карпатський край і своє рідне село.

Отже, саме завдяки мудрим порадам ватажка громади — Захара Беркута, сміливості й спритності тухольців, їх згуртованості й любові до рідної землі був знищений ворог і одержана перемога.

Українська історія налічує багато героїчних і трагічних сторінок. Українські письменники досить часто звертаються до них, по-своєму зображуючи події. Майже всі видатні українські митці слова мають у своєму доробку історичні повісті.

Іван Якович Франко створив повість «Захар Беркут» , у якій зобразив героїчну боротьбу слов’ян проти татаро-монгольських нападників. Письменник показав виняткову хоробрість і мужність народу. Люди, зображені ним, заради Батьківщини здатні віддати найцінніше — власне життя. Саме так вважає герой повісті Максим Беркут: «Браття, мабуть, прийдеться нам погибати, бо на рятунок слаба надія… А коли гинути, то гиньмо як мужі, з оружжям у руках».

Неодноразово Франко порівнює слов’янські війська з непереможною громадою, зі скелею, яку не можна зрушити з місця. Таку надзвичайну силу надає їм справжня любов до рідного краю, велике прагнення захистити його від ворогів: «Мов один величезний камінь, випущений із великої метавки напроти мурів твердині, так ударили наші молодці на монгольські ряди».

Під час бою «молодці» не замислюються над своїм життям, усе для них відходить на другий план, а на першому місці залишається ненька-Батьківщина, яку треба врятувати від злих і нахабних нападників: «Аж наближаючись до монголів, перший ряд кинув свій дерев’яний щит — і цілий відряд кинувся на ворога з безтямною завзятістю».

Отже, у цій повісті Іван Якович Франко мав на меті показати безумовну мужність, непереможний героїзм, притаманні слов’янським народам, а також їх палку любов до рідної Батьківщини.