Https://www.hercampus.com/author/watch-my-hero-academia-heroes-rising-2020-full-movie-free-download https://www.hercampus.com/author/watch-365-dni-365-days-2020-online-full-movie-free-putlocker https://www.facebook.com//

Якось (це було років два-три тому) я просто сиділа, гортала сторінки хрестоматії і, зупинившись навмання на одній сторінці, почала читати просто з твору. То була повість «Кайдашева сім'я», і тоді вона видалась мені неймовірно смішною, кумедною. Я читала і не могла відірватись... 
Пройшли роки. Я подорослішала, стала розумнішою, стала серйозніше сприймати речі, які раніше видавались такими смішними. І лише тепер, читаючи цю повість у десятому класі, почала замислюватись над тим, чи всі ці сварки, що кожен день отруюють життя і батьків, і їхніх синів і невісток відповідають нормальній психології людини? Нечуй-Левицький казав, що про народ треба писати без будь-яких прикрас, і ми можемо не сумніватися в ре¬алістичності повісті; та часом думається: чи може таке бути, щоб людина людині навмисно виколола око або підняла руку на батька через якусь побутову сварку? А особливо в ті часи. Ті часи... Так, але ж саме час є одним з найважливіших чинників впливу на життя людини, її вчинки. А як пам'ятаємо, події у повісті відбуваються в пореформеному селі, коли так всім захотілося земельки і кожен ладен був зі шкіри лізти, аби тільки відстояти свої права на власність. І це, безперечно, сприяло насамперед духовному роз'єднанню людей, деградації людської душі. Хоч, можливо, і спонукала їх до того постійна залежність від матеріальних нестатків. 
Узяти хоча б Лавріна й Малашку. Веселий, жартівливий хлопець, небайдужий до всього прекрасного, і добра, лагідна, співуча дівчина. Вони — ідеальна пара. Та, на жаль, «капіталістична» дійсність і необхідність пристосовуватись до звичного життя руйнують усі їхні добрі задатки. Мелашка стає все більш схожою на Кайдашиху, та і всі ті безперервні колотнечі змінили й Лавріна не на краще. Що вже казати про сварливу Кайдашиху, яка й так мала недобрий характер. Вона стає ще злішою і егоїстичнішою. Час нещадний, він ламає таких слабкодухих, як Омелько Кайдаш, та й ті ж Мотря і Карпо стають прикладом змізерніння людської душі. Усе, що вони здатні відчути, — ненависть, жорстокість і злість. Сварливі і обмежені люди. 
Так, людина не владна над часом, він сам диктує свої вади. Та зупиніться на мить і задумайтесь над тим, що є для людини сім'я. Сім'я — це чи не найдорожче з усього, що має людина. Тож чи варто жертвувати нею? Так і хочеться сказати: «Зупиніться, подивіться навколо, ви стоїте над прірвою, ваше життя ламається, летить під укіс. Зупиніться, поки не пізно!». 

А коли це не подіяло, він хльоснув її своєю міцною ручищей по ніжному стволу. Берізка похитнулася і, не зронивши ні слова, відійшла на безпечну відстань.Всі підневільні, затамувавши подих гали цей поєдинок.Тоді дуб, улесливо посміхаючись, підніс Березі букет чудових хризантем і знову сказав:- Ти мені потрібна! Хто мені буде підраховувати прибуток, хто буде розмовляти з моїми працівниками?! ..Несподівано з'явилася юна Дубиха, ніхто й не помітив, коли вона встигла вирости і подорослішати. Осінь вступала у свої права, і листя у юної спокусниці забарвилася в малиново-червоний колір, а листя у неї були - чудо: витончені, злегка нагадують кленові.Дуб оторопів і забув про все на світі - він не відводив погляду від молоденької кокетки.Минуло кілька років. Юна особа, з роду червоних дубів, безперешкодно панувала в парку. Могутній дуб, перетворившись на покірного слугу, мовчки зносив примхи долі, що випали на його долю, згадуючи щасливі часи, коли його обожнювала наївна берізка.Молода тіранка жила в своє задоволення - неподалік юні червоні дубки з благоговінням ловили погляди своєї пані.Береза, навчена життєвим досвідом, перебралася з паркового свавілля у двір привітною господині і спокійно доживала віку, розповідаючи численні історії з паркової життя.Якось восени, гуляючи в старому парку, я звернула увагу на дуб, якому було не менше ста років. Дерево у розквіті сил, як для дубової тривалості життя, але якимось пригнічено і нерадісним він здавався. Неподалік милувалося своїм багряним шатами молоде деревце - дубок з роду червоних дубів.Вийшовши з парку, в одному з дворів побачила літню березу - ще струнку красуню. Вона легенько перебирала своїми жовто-бурштиновими листочками, немов за до розмови. Я прислухалася, і ось яку історію вона мені повідала ...У старому занедбаному парку безроздільно панував могутній дуб. Він методично примножував своє багатство, не гребуючи ніякими засобами. Всі дерева і чагарники зобов'язані були здавати йому урожай. Горобина недовго красувалася своїми яскраво-помаранчевими плодами, глід не встигав досхочу нагодувати своїх помічниць-птахів - всевидюче дуб все підгрібав під себе.Знаючи про корисні властивості і квітів, і плодів бузини, господар парку злився і розмірковував, що ж вигідніше: квіти обдерти або дочекатися ягід.Більше всіх діставалося ніжним белоствольная Берізка: дуб безжально обривав їх нирки і викачував сік - аптекарі щедро платили за цей товар. Багато деревця гинули, не встигнувши зацвісти і залишити після себе потомство.Правда, одну березу цей парковий варвар визнавав: сподобалася вона йому за розум і лагідний характер. Ось береза, по наївності своїй, і потрапила в його мережі: довгі роки вірою і правдою служила, щосили намагаючись зберігати справедливість. Де хитрістю, де ласкою вона, як могла, домагалася зменшення поборів і дбайливого ставлення до рослин.Але ... всьому буває межа - прозріла і береза: втомлена, змучена вона вирішила покинути тирана.Ось тут-то ображене самолюбство і показало себе у всьому своєму неподобстві.- Ти мені потрібна, - говорив він і ніжно посміхався.