с Украинской Литературой Пісня - «Чому, сказати, й сам не знаю…» - Дайте письмові підповіді на питання та виконайте завдання. 1. Поясніть назву пісні. Доберіть слова–синоніми до назви. 2. Що відчуває автор, згадуючи стежину свого життя? 3. А чи є у вашому серці найдорожча стежина? Як би ви про неї висловилися? 4. Випишіть з тексту пісні образи-символи, поясніть їх смислове значення: • стежина - • відчинені ворота - • дощі, сніги - • розквітлі соняхи - • вечоровий виднокруг -

Народився 4 грудня 1878 року в м. Білопілля Слобожанщини, Сумської області в чумацько-селянській сім’ї. Закінчив початкову школу й двокласне училище, а у віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з’являються його перші вірші. Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки змушений був залишити його. У 1903р. вступив до Харківського ветеринарного інституту. Опісля працює на Дарницькій скотобійні. Визначальним фактом у житті стала поїздка на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. Творчість виразно поділяється на два періоди — в Україні (1907–1918) та в еміграції (1919–1944). Подорож Гуцульщиною у 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями. У 1913 р. побував в Італії. Після більшовицького жовтневого перевороту опиняється за кордоном (1919). За кордоном оселяється і періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі, видає ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною. На твори, писані Павлом Тичиною на замовлення партії, Олександр Олесь відгукнувся віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…». 22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича.

Поведінка людини проявляється в конкретних діях, вчинках, словах. Це віддзеркалення її внутрішнього світу, освіченості, психічного стану, ставлення до інших людей. Усі люди різні, з різних родин, зі своїми інтересами та світосприйняттям, особливостями мислення . З самого дитинства нас вчать поводитися певним чином, а ще ми бачимо, як поводять себе дорослі, та переймаємо це.

У різноманітних життєвих ситуаціях від нас вимагається поводитися так-то й так, проте чи часто ми замислюємося над тим, чому ми вчиняємо певним чином? Чому інші люди поводяться так, а не інакше? І чому неможливо завжди мати «відмінно» з поведінки, як би того дуже бажали наші батьки, не лише в шкільному класі, але й в інших сферах життя?

По тому, як людина тримає своє слово, що каже про інших, як ставиться до близьких, чим захоплюється, як спілкується, ми складаємо своє враження про неї. З тими, хто нам подобається, ми хочемо спілкуватися, довіряємо їм. Проте трапляється, що хтось поводиться нещиро, щось вдає з себе, робить певні речі заради власної вигоди. Робити певні висновки, судити людину за її поведінкою треба обережно.

У нашому світі, де ми вступаємо у безліч формальних стосунків, неможливо завжди поводитися щиро та безпосередньо. Нам доводиться дотримуватися певної дисципліни, коли ми у школі, на роботі, в громадському місці. Мабуть, у цьому є сенс, адже як говорить приказка, не варто сунутися в чужий монастир зі своїм уставом. Та й завжди поводитися так, як тобі кажуть, не думаючи, неможна.

На мою думку, кожен з нас має повне право виражати свою індивідуальність через свою поведінку, не доставляючи при цьому неприємностей оточуючим. Мені, наприклад, неприємно, коли хтось їде в автобусі та слухає на повну гучність музику на своєму телефоні. І йому байдуже, що іншим його музика може не подобатися, або в когось болить голова, або хтось розмовляє. Така поведінка показує, що людина не вміє мирно співіснувати з іншими, вона або егоїстична, або намагається привернути до себе увагу.

Кажуть, зустрічають по одежі, проводжають по розуму. А от поведінка людини – то одежа її особистості, яку вона носить постійно. Тож, мабуть, треба дбати про неї та тримати в чистоті.