Твір про Чарлі шокаладна фабрика придумать?

Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:

«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.

Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».

Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.

У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».

(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)

«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».

Писемність на східнослов’янських землях існувала задовго до прийняття християнства. Матеріалом для письма у Київській Русі був дорогий пергамент. Рукописи оздоблювали різними орнаментами. Зшиті рукописи оправляли у книги. Палітурками слугували дерев’яні дощечки, які обтягували або дорогою тканиною, або інкрустували сріблом чи золотом.

 

Основою мови Київської Русі була жива давньоруська мова.

 

Найдавнішими рукописними пам’ятками є Остромирове Євангеліє, Початковий літопис, «Повість временних літ», Київський літопис, «Поученіє» Володимира Мономаха, «Слово о законе и благодати» Іларіона, а також «Слово про похід Ігорів».

 

Слід згадати Нестора-літописця, видатного давньоруського письменника, який об’єднав усі попередні літописи, відредагував і доповнив новими матеріалами про початок Русі; показав її місце в історії світу: «Се повьсти временьньгх льт, откуда єсть пошла Русская земля, кто в Киевь нача первье княжити и откуда Русская земля стала єсть». Особливо докладно Нестор розповідає про східнослов’янські племена, їхні закони і звичаї, розкриває загальноруський патріотизм у класовій боротьбі. Важливо те, що дізнаємося з «Повісті временних літ» про початок слов’янської писемності (основоположники Кирило і Мефодій), про опікування Ярослава Мудрого освітою, культурою, будівельною справою…

 

Отже, ця пам’ятка розкриває перед нами тривалий період історії Давньої Русі.

 

Київський літопис був продовженням традицій «Повісті временних літ». За хронологією були об’єднані у певні цикли повісті та оповідання про життя, злочини і смерті князів. Мабуть, головне те, що народ виступає тут могутньою патріотичною силою, визначає суспільне і політичне життя держави.

 

Важливим явищем була поява циклу творів під назвою «Поученіє» Володимира Мономаха. Дітей він повчав жити за законами християнської моралі: слухати старших; дбати про тих, хто потребує до щоб слова не розходилися із ділом; не вести розпутне життя; переборювати лінощі, бо вони гублять людину. На основі власного життя він застерігав дітей від нерозважливих вчинків.

 

Вагомий внесок у розвиток ораторського мистецтва вніс київський митрополит Іларіон своїм твором «Слово про закон і благодать». По суті це церковно-політичний трактат, який був написаний під час війни Русі з Візантією. Автор говорить про обшир християнської віри і цим самим створює власну патріотичну версію всесвітньої історії, указуючи на місце Русі в ній.

 

Звичайно ж, оригінальною пам’яткою є «Слово про похід Ігорів». Це найвеличніший твір світового героїчного епосу. Автор не відомий, але це людина рідкісного поетичного таланту, бо створив шедевр про боротьбу русичів з половцями. Основна ідея твору — заклик руських князів до об’єднання, бо тільки спільними силами можна здолати ворога, захистивши цим свою батьківщину.

Усі ці твори є гідним внеском у скарбницю світової духовної культури.