Характерні риси ранньої творчості Павла Тичини​

Ранні твори Павла Григоровича Тичини були народжені на Чернігівщині у чарівному куточку України, де поет народився, де минуло його дитинство і юність.
Перша збірка творів "Сонячні кларнети" вийшла 1918 року й одразу стала визначною подією в українській літературі. Вона засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика зі своїм неповторним поетичним голосом. Тичина з ніжністю пише про природу рідного краю, схвильовано і щиро співає про неповторну красу і силу першого кохання. Він знаходить свіжі образи, щоб передати найніжніші людські почуття: "Говори, говори, моя мила: твоя мова — співучий струмок".

Павло Тичина добре грав на кларнеті і гобої, у дитячі роки співав у кращих хорових диригентів, навчаючись у семінарії, працював диригентом хору. Музична обдарованість знадобилася йому у поетичній творчості, адже у багатьох віршах поет застосовує музичний б літературного письма. Це дозволяє передати найтонші порухи та півтони почуттів, ніжність, цнотливість освідчення у коханні:

О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тмінно.
Сніги, сніги, сніги...
У ранній ліриці Тичини багато денного світла, сонця, очікування чогось радісного, дужого, молодого. Тут змагання радості і суму, сміху і плачу, самотності і єднання, розлуки і зустрічі, грози і тиші, але характерним є перемога радості, сміху, віри в краще над похмурими настроями.

Дуже швидко пробігло спекотне літо, і тепер лісові ділянки, галявини, струмочки і ставки підпорядковані        до вересня. Вранці вже прохолодно, а вдень гріє сонечко. Воно ще нагадує про літнє тепло.       Після довгої виснажливої роботи відпочивають поля, зібраний урожай в садах. Тепер скрізь усе сповнене прохолодою осінніх місяців. Часто на небі з’являються сірі хмаринки, мрячить нескінченний дощик. Ніби поринувши у думи, затужив безмовний ліс. Скоро на деревах не залишиться жодного листочка, гілки не будуть захищені від бездушних дощів і морозів.       Ось кленовий листочок не поспішаючи вальсує в повітрі. Ніби поринувши у думи перед довгими зимовими сновидіннями, сумно поскрипує немолодий вже дуб. Навколо одягненого в мох трухлявого пенька розташувалися стрункі опеньки. Їх тут дуже багато, всі вони так і хочуть потрапити в кошик. Травка вся зблякла і опустилася до землі, і лише крихітні червонуваті зірочки вересу приносять радість. 
       Ми бачимо, як високо в небі на прощання кружляють журавлі. Вони прямують у теплі краї і сумно курличуть про те, що прийшла осінь. У такі миті нам стає сумно, ми починаємо розмірковувати про наше призначення у цьому прекрасному світі.

У ставленні до дівчат-кріпачок панночка жорстока й ненависна, вона змушує їх постійно працювати, та ще й сердиться, коли бідні підуть обідати та відірвуться від роботи. Та найбільше потерпала від неї Устина, на якій та зривала все своє зло, роздратування, неначебто це не жива мисляча істота, а якась тварина чи бездушна річ: «Вона мене й щипає, й штрихає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає — чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!» Одного разу панночка навіть трохи не задушила Устину через те, що та не так її заплітала. Як бачимо, панночка втрачає будь-які звичайні людські моральні принципи в ставленні до кріпаків.

Такою ж була інститутка в особистому житті. Коли вона закохалася в полкового лікаря, то навіть до нього ставилася, немов до свого прислужника, а не до такої ж людини. Устина говорить про її почуття: «Якось дивно полюбила, не по-людськи». Вона ніби хизується перед іншими панночками, що зуміла приборкати такого гордого красеня. Панночка спочатку хоче втерти носа всім іншим дівчатам, до того ж вона думає, що лікар бідний, то й не має в ньому особливого інтересу. У бажанні володарювати людьми панночка доходить до абсурду, коли, наприклад, забороняє лікареві напитися води, хоч його й мучить спрага. Коли ж дізнається, що лікар має статки, зразу ж вирішує вийти за нього заміж.

Дуже характерним є епізод, в якому панночка повідомляє, що дарує молодим Дубки. Лікар тоді замріяно згадує, що тут вони закохалися, що «садок зелененький, квітчастий» там. А панночка сміється з нього, думаючи тільки про прибутки від цього маєтку: «Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!» Ці холодні слова якнайкраще показують її духовну нерозвиненість, дрібність її натури.

На хуторі, ставши повноправною господаркою, панночка все більше навісніє, намагаючись витиснути з маєтку більше зиску: «Люди прокидались і лягали, плачучи, проклинаючи її... Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче із-найшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли; здавалося усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась; тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить». Дійсно, в очах кріпаків панночка поставала не як людина, а як якась страшна потворна істота, ящірка, уособлення зла й страждання