З якого предка вадима кулаківського почалося прокляття його роду

Вроде-бы Гордій

Объяснение:

Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:

«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.

Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».

Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.

У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».

(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)

«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».

Памятник Тарасу Шевченко (укр. Пам'ятник Тарасу Шевченку) — монумент, воздвигнутый в честь украинского поэта, прозаика, художника и этнографа Тараса Григорьевича Шевченко в Луганске.

Памятник Тарасу Шевченко на площади Героев ВОВ открыт 22 мая 1998 г., в дни Международного литературно-художественного праздника, названного именем поэта. Скульптурное изваяние Кобзаря было названо народным, ведь средства на его создание собирала вся страна, Всемирный фонд Т. Г. Шевченко, Всемирный конгресс украинцев[1][2].

Памятник создан народным художником Украины, лауреатом Государственной премии им. Т. Г. Шевченко, почетным гражданином Луганска И.Чумаком в соавторстве с архитекторами А.Довгополовым и В.Житомирским. Бронзовая скульптура отлита на Киевском художественно-промышленном комбинате. На мраморном пьедестале стоит 5,5-метровая скульптура Тараса Шевченко весом 5 т. По замыслу ваятеля, в Луганске увековечен 45-летний Шевченко[1].

Скульптура Т. Г. Шевченко в Луганском национальном университете

Левая рука прижата к сердцу, что, по мнению авторов монумента, символизирует переживания поэта «за Украину и свою судьбу»[2].

Помимо главного памятника, в рамках празднования 90-летия Луганского национального университета (ЛНУ) в 2011 году президент учебного заведения открыл памятник Тарасу Шевченко, имя которого институт носит с 26 апреля 1939 года[3]. Памятник изготовлен из белого итальянского мрамора и установлен в главном корпусе ЛНУ. Автор скульптуры — луганский скульптор Николай Шматько[3].

Объяснение: