Прочитайте уривок із драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки. / снилися мені все білі сни: на сріблі сяли ясні самоцвіти, стелилися незнані трави, квіти... У цих рядках використано художній засіб А анафору Б гіперболу В порівняння Г алітерацію Д метонімію

У цих рядках використали алітерацію

                                           Амосов Микола Михайлович                                                                                  Народився 6 грудня 1913 року в сім'ї селян. Мама була повитухою, працювала в селі неподалік від міста Череповець. Батько пішов на війну 1914, а коли повернувся, то незабаром покинув сім'ю. З 12 до 18 років навчався в Череповці у школі, потім — там же — в механічному технікумі.З 1932 р. працював в Архангельську, начальником зміни робітників на електростанції при лісопильному заводі. 1934 — розпочав навчання в Заочному індустріальному інституті. 1935 — поступив в Архангельський медичний інститут, який закінчив з відзнакою1939. Паралельно з медициною продовжував навчання в заочному інституті. Темою для диплому обрав проект великого аероплана з паровою турбіною.1940 — отримав диплом інженера «із відзнакою». Після закінчення інституту і до початку Німецько-радянської війни працювавхірургом лікарні в Череповці. Працював у комісії з мобілізації, а через деякий час призначений головним хірургом у Польовий пересувний госпіталь. Після того працював хірургом в Москві.[Брянськ].1952 — переїхав до України в Київ, де проживе 49 років. У березні 1953 захистив докторську дисертацію з медицини на тему «Резекції легень при туберкульозі». З 1958 року починає співпрацювати з Інститутом кібернетики в галузі фізіологічних досліджень серця. 1963 — Амосов уперше у СРСР зробив протез мітрального клапана. З часом наукові дослідження М. Амосова, за його власними словами, сформувались в такі напрямки:Регулюючі системи організму — від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку.Механізми розуму і штучний інтелект.Психологія і моделі особистості.Соціологія і моделі суспільства.Глобальні проблеми людства.1962 — обраний членом-кореспондентом Академії медичних наук УРСР. В тому ж році отримав Ленінську премію, обраний депутатом Верховної Ради СРСР. З 1969 — академік Української Академії Наук.12 грудня 2002 року на 90-му році життя помер від інфаркту і похований на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 52а). 12 грудня 2003 року встановлений надгробний пам'ятник. Автори — скульптори Олександр Дяченко, Костянтин ЧудовськийМико́ла Миха́йлович Амо́сов (* 6 грудня 1913, Ольхово, сучасна Вологодська область, затоплено Рибінською ГЕС — † 12 грудня2002, Київ) — український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії. У 2008 році він був визнаний другим після Ярослава Мудрого великим українцем за результатами опитування громадської думки Великі українці[1].

Продовження  оповідання Євгена Гуцала                                   «Сім’я дикої качки» Приїхавши додому Юрко відчував велике почуття досади, що так і не вибачився перед подругою. А тим часом Тося у селі також мучила себе відчуттям що вона зробила,щось не правильно. Друзі зрозуміли, що вони повинні були вибачитися один перед одним, але не могли, бо були далеко один від одного. Через місяць почався навчальний рік, але Юрко не пішов у школу тому, що захворів. Тося про його хворобу дізналася від бабусі, і дуже жаліла, що не може підтримати його. На вихідних бабуся запропонувала внучці поїхати до міста та навідати хворого друга. Постукавши в двері, дівчинка хвилювалася як Юрко сприйме її приїзд, чи не тримає він на неї бувалу образу. Юрко відкрив двері і побачив дівчинку з русявим волоссям та одягнену у гарне червоне пальто (якщо чесно вона була схожа на червону шапочку) із банкою смачного малинового варення. Юрко впізнав у цій постаті свою найкращу подругу Тосю. Хлопчик дуже зрадів і не дивлячись на те що був хворий обійняв подругу і сказав таке довгоочікуване: «Пробач мене!». Тося також відповіла взаємністю. Юрко запросив подругу на смачнючі вареники з вишнями, які зробила сьогодні мама.  Потім вони декілька годин поспіль розповідали про те, що вони відчували після розтавання. Юрко сказав: -       Як мені жаль, що я допустився такої помилки із тими беззахисними каченятами. У відповідь Тося розсміялась і відповіла: -       Не турбуйся ти так. Твої каченята цілі та здорові. -       Як це? -       А ось так. І тепер вони весь час приходять до мене в гості і граються поряд із моїми свійськими тваринками. Тепер вже юнака не мучила совість за те, що він зробив з малими каченятами, а знав що вони вже майже дорослі, самостійні каченятка.