Внутрішні риси Вітьки Горобець (из повісті Вітька+Галька

Відповідь:

рішучість  наполеглевість доброта

ответ: Вовк і кіт Леоніда Глібова

В село із лісу Вовк забіг…

Не думайте, що в гості, братця!

Ні, в гості Вовк не забіжить;

А він прибіг, щоб де-небудь сховаться;

Проклятий люд з собаками настиг…

І рад би Вовк в які ворота вскочить,

Та лишенько йому,— куди не поглядить —

Усюди Вовченька недоленька морочить,—

Хоч сядь та й плач;

Ворота, як на те ж, кругом усі заперті,

А дуже Вовкові не хочеться умерти

(Бо ще він не нажився, бач!),

А гірше од людей — од видимої смерті…

Коли глядить —

На загороді Кіт сидить,

На сонечку мурликає-дрімає.

Підскочив Вовк і до Кота мовляє:

— Котусю-братику! Скажіть мені скоріше,

Хто із хазяїнів отут усіх добріше?

Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав

На сей недобрий час. Я б у пригоді став!..

Чи чуєш гомін той? За мною то женуться!..

Котусю-батечку! Куди ж мені поткнуться?..

— Проси мерщій Степана,

Він добрий чоловік,— Кіт Вовкові сказав.

— Так у його я вкрав барана.

— Ну, так навідайсь до Дем’яна.

— Е, і Дем’яна я боюсь: Як тільки навернусь,

Він і згадає поросятко.

— Біжи ж, аж ген живе Трохим!

— Трохим? Боюсь зійтися з ним:

З весни ще злий він за ягнятко!

— Погано ж!.. Ну… а чи не прийме Клим?

— Ох, братику! Теля я в його звів!

— Так ти, бачу, усім тут добре надоїв,—

Кіт Вовкові сказав,—

Чого ж ти, братику, сюди і забігав?

Ні, наші козаки ще з розуму не спали,

Щоб Вовка од біди сховали!

І так-таки ти сам себе вини:

Що, братику, посіяв, те й пожни!

Вона була, як усі діти. Тільки талановита.

Так тривало до десяти літ. А в січні 1881 року все змінилося. В Луцьку, де тоді жила родина Косачів, Леся пішла на річку Стер подивитися, як святять воду на Водохреща. В дівчинки дуже змерзли ноги. Вона ледве прийшла додому. Невдовзі Леся тяжко захворіла: в неї почала боліти права нога. Дівчинка була дуже терплячою, але не витримувала і плакала від болю. її л і кували різними ваннами і масажами, й нога через деякий час перестала боліти. І не турбувала Лесю кілька років. А потім був діагноз — сухоти кісток.

Леся не знала, що підступний туберкульоз перекинеться згодом на легені, на нирки... Операція на лівій руці восени 1883 року позбавила болю, але й перекреслила надії стати піаністкою.

"Мені часом здається, писала згодом Леся Українка, — що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт".

Леся глянула на чистий аркуш паперу. Вона не написала ще жодного рядка! Але пам'ять знай показувала дівчині призабуті картини з минулого.

Все дивним чином перепліталося у житті — сумні і приємні події. Леся відчула, що сьогодні напише нову поезію... Це солодке передчуття поетичного шалу, що хвилею з'являвся ночами, тримало її на світі.

Гетьте, думи, ви, хмари осінні! То ж тепер весна молода Чи то так у жалю, голосінні Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись. Серед лиха співати пісні. Без надії таки сподіватись. Жити хочу! Геть думи сумні!

Леся заплакала — не за собою, не за своєю долею. Таких мужніх людей, як вона, мабуть, годі було шукати.