1.Укажіть героя твору, який не зрікається насолод життя зі страху, що вони можуть йому стати перешкодою в боротьбі:

Объяснение:

Григір Тютюнник "Климко". Цитати до характеристики Климка

Климко жив удвох з дядьком Кирилом, відколи осиротів. Жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях.

Дядька ховали надвечір при відчинених навстіж дверях барака. 

На кладовищі Климко вже не плакав, а лише здригався від холоду в грудях і хрипко зітхав. 

Після похорону тітка Мотя довела Климка до барака, заплакала біля порога й сказала:— Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобі тепер діватися? Хто тепер тебе догляне?Климко похитав головою і пішов у барак. Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам.

Незабаром німецькі літаки розбомбили станцію. Климко бігав у той день з висілковими хлопчиками за балку дивитися збитий наш яструбок і бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася і повільно впала водогінна вежа, а в повітрі над полум'ям і димами після кожного вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила і в барак, і його розвалило, розкидала в усі боки, а рештки стін і простінків згоріли у Климка на очах — швидко, як тріски. 

Так і зостався Климко, в чім був, у чому йшов зараз.

— Я не голодний, — сказав Климко, одсуваючи миску, і похнюпився, щоб не дивитися на борщ.

Найстрашніше сталося тоді, коли він,, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали, їх ніби одняло. Що встане, то і впаде, і впаде. Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: "Ану йдіть! Ану йдіть мені зараз!"Він таки підвівся і пішов, ледве-ледве пересуваючи ступні в крутій пилюзі.

І, йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину.

Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні.

І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день занять... Климко з Зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись від хвилювання, сказали, перебиваючи один одного:— Добрий день, Наталю Миколаївно...

Климко перехопив товаришеву руку і сказав:— Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.

Музика в моєму житті

Незбагненна влада музики над людиною. Вона примушує радіти й плакати, може до пережити горе, зняти душевний стрес, вилікувати сердечні рани.

Музика — стародавній вид мистецтва, здатний об'єднувати людей, і в цьому її найбільша сила. Різні за характерами, звичками, поглядами на життя, національністю, пристрастями, моральними принципами люди в концертному залі, затамувавши подих, однаково схвильовано й благоговійно завмирають під зливою дивовижних, чаруючих звуків. І вже на другий план відходять життєві негаразди й турботи, залишається тільки влада мистецтва, яке очищає душу від усього несуттєвого, мізерного, буденного, підносить нас до висот розуміння смислу життя.

Я люблю музику, особливо духовну. Слухаючи її, розумієш, що тільки Боже благословення могло до композиторові створити таку красу, таку досконалість поєднання звуків, таку чистоту й гармонію.