М. Вінграновський "Сіроманець" Уявіть, що ви Сашко. Перекажіть епізод , коли ви із Сіроманцем вирушаєте в далеку дорогу до Одеси

Як часто сучасна молодь не помічає або не хоче помічати навіть того, що діється перед власними очима…і все через байдужість. Але на жаль мало де можна почути про байдужість, як про проблему сучасності. Тим часом,  вона все більше втирається в наше життя і  «живе» поруч з кожним з нас. 
     В розрізі морального виховання студентської молоді, 12 березня 2013 року, була проведена відкрита виховна година в  групі ТМ – 34  на тему: «Байдужість – людська вада чи прогресуюче зло?».
    Мета виховного заходу - нагадати про моральні святині та істини, формувати у студентів високоморальні якості, такі як: доброта, милосердя, справедливість, прагнення до ближньому у скрутну хвилину. Крім того, виховний захід мав на меті переконати, що байдужість — негативна людська риса, яка породжує  зло, ненависть і є однією з найтяжчих вад людини та спонукати до необхідності позбавитися цієї страшної риси, що має руйнівну силу як для особистості так  і для оточення.
     Після вступного слова класного керівника та актуалізації теми студентам було запропоновано засудити байдужість на вічне вигнання та забуття. Таким чином, основна частина виховного заходу проводилась у формі судового засідання. Студенти виступали у ролі судді, секретаря, адвоката, прокурора, народного засідателя, свідків зі сторони обвинувачення та зі сторони захисту. В ході  судового засідання свідки звинувачення розповідали  про різні прояви байдужості. Їх слова супроводжувались показом презентації, в якій застосовувались фотоілюстрації  та відеоролики, що наочно підтверджували ті непоправні наслідки, до яких призводить людська байдужість. Потім слово було надано свідкам захисту. По закінченню їх виступу, суд залишив залу для обговорення та винесення вердикту. Поки суд був на обговоренні, студенти обговорювали та вирішували проблему : «Байдужість – людська вада чи прогресуюче зло?» . По завершенню обговорення, суд, враховуючи голос кожного з присутніх, виніс рішення:
1. Визнати Байдужість найтяжчим з людських пороків.
2. Визнати її винною в підлості, убивствах, шахрайстві та інших злочинах.
3. Засудити Байдужість до вічного вигнання та забуття.
     Після оголошення вироку суду та завершення судового засідання, слово було надано студентці Різун Ярославі. У своїй доповіді вона розповіла про незвичайне життя Ніка Вуйчича - людини, яка незважаючи на свої обмежені можливості не лише вижила, а і на сьогоднішній день є прикладом неабиякої небайдужості до порятунку життя інших людей. 
    Всі студенти брали активну участь у підготовці і проведенні виховного заходу, тож сподіваємося кожен з них усвідомив той непоправний вплив байдужості на життя людей. Хочеться вірити, що почуте і побачене сколихнуло їх серця і назавжди знищило бажання залишатися байдужими, тоді коли б могли проявити милосердя , увагу та доброту.
   Маємо надію, що кожен з присутніх на виховному заході зрозумів: якщо ми, ніби за цеглинкою цеглинку, будуватимемо духовне спілкування, виховуватимемо духовні цінності, не будемо байдужими та черствими, то в майбутньому матимемо витвір мистецтва — справжній храм людської душі, в якому місця для байдужості не буде. 

Національний характер — це «дух» народу, найглибші його прояви, які об'єднують людей окремої нації. Він виникає історично, внаслідок певних етапів, які проходить окрема маса людей, і впливів, яких вона зазнає.

Головні причини формування національного характеру, або ментальності, — географічне положення країни, історичні обставини, суспільні умови, культура та власне особливості психології цього народу. Найяскравішими представниками вітчизняного світобачення, на думку вчених, були Г. Сковорода, Т. Шевченко та М. Гоголь. Саме в їхній творчості ми знайдемо найглибше його розуміння.

Україна розташована на надзвичайно плодючій землі, тому кожна українська сім'я могла повністю забезпечити себе і селитись окремо. Від землі залежала людська доля, тому зв'язок із землею посилювався як запорука щастя. Українець сприймав землю як святу матір, бо з неї створено людину, вона освячена кров'ю предків та захисників. Для нації хліборобів земля була годувальницею; бити її без потреби вважалося таким же страшним гріхом, як бити матір. Найурочистішою клятвою вважалося з'їдання грудочки землі — форма причастя до найбільшого скарбу. Радіючи роботі на землі, українець прагнув близькості до природи більше за спілкування з людьми. Великі простори його землі виховували у ньому поклоніння життю, сонцю, землі. Маючи природу як основний шлях пізнання Бога, людина ототожнювала її із Творцем. Такий Бог об'єднував собою небо й землю, а отож, і Всесвіт із народом та окремою людиною.

Українець — індивідуаліст; більше за все він цінував свободу окремої людини, і перш за все свободу самого себе. Тому не засновував міст та й узагалі цінував рівність і демократію аж до крайнощів: стихійності (вибори в Запорозькій Січі) та анархії, навіть вузького егоїзму.

Зовнішня політика України тривалий час зводилася до вибору «із ким бути»: із Туреччиною, Литвою, Росією, Австро-Угорщиною чи Польщею. Життя серед прекрасної природи і постійна загроза усе це втратити виховували любов до життя, напруженість його кожного моменту (як казали козаки, закликаючи до повстання: «смерті все одно не уникнути, то яка різниця, від чого помирати — від старості, шаблі чи від палі»).

Очевидно, що сім'я та, ширше, рід — головна суспільна одиниця українця. Правителі мінялися кожен день, сьогоднішня влада карає на горло прихильників учорашньої, і українець охоче ділив увесь світ на «своїх» і «чужих». У політиці від мене однаково не залежить нічого, а в господарстві я все роблю сам. Цікаво, що ідеалом хліборобів був не батько-мисливець та воїн, а мати-берегиня, тому саме мати була центром багатьох сімей.

Індивідуаліст-українець і взаємини з оточенням теж налагоджував особисто; про це зазначає козацьке побратимство. Я відповідаю за самого себе, сім'ю і за друга, але не більше.

Українець сприймав світ не розумом, а серцем. Почуття, інтуїція для нього важливіші за докази. Він не обмірковує, а переживає життя; тому в українських піснях стільки ліризму, ніжності, суму. Прагнучи до власного щастя, українці створюють прекрасні зразки любовної лірики. На прикладі фольклору ми бачимо, що на відміну від більшості держав кохання було чи не головним чинником у виборі супутника життя.

Який же висновок зробимо ми, дослідивши наш національний характер? По-перше, особливий характер українців — реальність. Він відрізняється від характерів усіх сусідніх народів. По-друге, наш характер — не кращий і не гірший за інших. Він просто існує й має свої недоліки й переваги. Знати його, досліджувати, поважати й працювати над посиленням сильних якостей і подоланням недоліків — ось справа, гідна сучасного українця.