Написати письмовий твір за планом: 1. Дитинство – чарівна пора для пригод та мрій. 2. Великі фантазери – Ява Рень і Павлуша Завгородній. 3. Друзі Митько та Сергій – справжні дослідники, слідопити та шукачі пригод. 4. Твір Лесі Ворониної – повість про виховання гідності та мужності. 5. Пригоди та мрії у моєму житті.

Тема: Заклик до сприйняття людської гідності, неповторності кожної особистості.
Iдея: Довести читачевi, що кожна людина неповторна. Ідея людської гідності, гордості за того, "що ти - людина", доповнюється тут мотивом уселюдської спільноти яскраво вираженим протестом проти диктату сили, авторитарності".
Мотиви: справедливiсть, життєздатність, самоповажага. Через цi мотиви автор яскраво передав образи свого власного «я», народу, влади.
Провiдним художним засобом є — «Ми — не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних.» Епiтети: «Очицями, повними блекоти», «Він гримів одержимо і люто», «лице рябе».
Протиставлення: «Ми — це народу одвічне лоно, ми — океанна вселюдська сім'я.»
Афористичний висновок вірша "Я..." можно сприймати як максиму самого поета, його розуміння призначення кожної людини на землі.

Свого приятеля Олежка я називаю маленьким другом. А він мене — великим другом. Зустрічаємось ми лише влітку, коли приїздимо в село.      Олежко любить ходити зі мною до озера. Ми сидимо в траві и мовчки дивимося на сріблястих заичиків. Вони весело скачуть по воді. А в тиху погоду стежимо за хмарами. І за тими, що глибоко-глибоко в озері, і за тими, що високо-високо в небі.      Якось ми сиділи на березі й дивилися на воду. Просто так дивилися.      Сонце вже не пекло. День стояв такий прозорий, що здавалося:      загукай — і повітря задзвенить, як трамвай на рейках.      — Наближається осінь,— сказав я.      — І ми знову розлучимося? — запитав Олежко. Запитав так, що я зрозумів: йому не хочеться зі мною розлучатися.      — Так. До наступного літа.      Білі хмари поволі пливли по голубому небі. Ми дивилися на них і сумували. З ними в далекі невідомі краї відпливає тепле літо, а натомість приходить осінь. І вона розлучить нас з Олежком. Раптом з-за високих осокорів гордовито випливла така чудернацька хмара, що я з моїм маленьким другом так і втупилися в неї очима. Освітлений сонцем бік хмари був біліший за сніг.      А другий бік — темний та похмурий. Мабуть, там ховалася осінь.      Великі сині очі Олежка також мінилися, ніби ота хмара. То світлішали, то смутнішали.      — Я хочу на хмару,— несподівано сказав Олежко і з надією глянув на мене.— Я знаю: там ховається літо.      Я теж хочу,— відповів я. Бо й мені хотілося побачити, куди хмара забирає літо.      Але ж як дістатися до хмари?      Олежко зітхнув. Зітхнув і я.      Ми посиділи мовчки, сумуючи, що хмара забирає від нас літо.      Потім Олежко ще раз глянув на мене і сказав:      — Давай підемо до неї в гості.