Переглянути словник літературознавчих термінів на стор. 250-252. Визначити види тропів у реченнях (виділено) 1. Над ДРІМУЧИМИ лісами, по пустелі СТЕПОВІЙ бог Стрибог літав на крилах 2. Часом гнівом його серце наливалось, ЯК ОГНЕМ... 3. А в кімнаті Наталочка побачила ГОРУ ПОДАРУНКІВ 4. Щось МРІЄ ГАЙ над річкою 5. ДНІ ЛЕТІЛИ, а Сіроманця все не було..

Я занял твою душу

Он стоял глядя в окно. Ооо! Этот безумный и не справедливый мир! Он этих малолеток, а они так обошлись! Эйнар как всегда выкрутился, его миссис Лисандер вытащила, сказала мы его насильственно заставили... Враньё! Раздались шаги в дверь постучали... Сглотнув подступившие слёзы, Артур "Войдите". Краем глаза он увидел вошедшего.

-А... Это ты Йомен?

-Ну конечно же это я! Кто же ещё? А ты думал Счастливчик Эйнар?-в его голосе чётко слышалось нескрываемое презрение.

-Нет!-Артур улыбнулся,-до него теперь мне всё равно! Трус-одно слово!

-Зато мы до жути храбрые!-в голосе Йомена слышалась улыбка.

На улице послышалась сирена и звук мотора.

-Это менты...-выдохнул Артур.

-Прощай... Друг!

-Только друг?-голос Артура был расстроен.

-Нет... Не только друг...

Артур почувствовал чужое дыхание. Он резко обернулся. Йомен прижал его к себе. Его губы были всё ближе. Артур мгновенно ответил на поцелуй. Но к ужасу ( а может к счастью ) они стояли возле окна.Артура перекосило от ужаса, когда он понял что ещё чуть-чуть и он упадёт секунды и произошло сразу две вещи. Первая-поцелуй закончился, а вторая-Артура перевесило и он упал...

***

Йомен же с неподдельным ужасом в глазах смотрел на смерть друга, а теперь ещё и son amour(*) и не понимал что ему делать... Наконец понял... Бесстрашно он поднял колени на подоконник и спрыгнул с высоты 5 этажа...

Как ни странно он не умер от разрыва сердца ещё в полёте, но только он упал на землю почувствовал жуткую боль до слёз в голове и громкий треск в ушах.Он подполз к Артуру и с жутких усилий дотронулся до уже похолодевшей руки Артура. Он взглянул на небо... А затем... Перестал чувствовать себя

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза