Апишіть твір-мініатюру на одну із запропонованих тем: 1 «Краса українського рушника» (за віршем Андрія Малишка «Пісня про рушник»). 2). «Іван Сила – утілення непереможного духу українського народу, його доброти і щирості» (за повістю Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили»). 3). «Віра у себе – шлях до успіху» (за поезією Олега Ольжича «Захочеш – і будеш…»). 4). «Потрібно дорожити кожною миттю життя» (за поезіями Олени Теліги).

В душі кожної людини завжди живе згадка про рідну домівку, про рідну матір. Не став виняткомі А. Малишко. Через усю його творчість пройшла тема безмежної любові до матері — тієї людини, що дала тобі життя, що навчила «по правді жити». Низько вклоняється поет своїй матері, розуміючи, що саме вона стала для нього своєрідним символом життя, символом рідної Батьківщини.

Скільки любові відчувається у вірші, що якось непомітно для всіх став піснею. Це — «Пісня про рушник». Стискається щось у грудях, лише почуєш знайомі до болю слова

Рідна мати моя, ти ночей не доспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Пісня про рідну матір. Матінка є невід’ємною частиною Батьківщини з її «зеленими лугами», «солов’їними гаями», з «тихим шелестом трав», з «щебетанням дібров». І дає матінка своїй уже дорослій дитині «на щастя, на долю» вишиваний рушник, щоб нагадував він про рідну домівку, і про неї, стареньку. Цей рушник і є символом долі, щасливої долі, і читає його поет, наче книгу. Здається, що проходять перед його очима роки, прожиті разом з матінкою, згадуються «і дитинство, й розлука, і вірна любов». Завжди, щоб не сталося, підтримують автора «незрадлива материнська ласкава усмішка» і «засмучені очі хороші твої». Вони ніби промовляють з вишиваного рушника, застерігаючи, щоб ніколи не зрадив він своєї Батьківщини, був вірним сином народу і своєї матері, щоб стелилася його доля, як цей рушник, не було в ній страждань, болю, злості. Цього бажає для своєї дитини кожна мати.

Вона була і залишається найдорожчою і найріднішою людиною у світі. Вона дає дітям не тільки життя, але й все своє найкраще, найясніше і найкоштовніше, оточуючи їх турботою, любов’ю, ласкою. Такою вона і постає переді мною з віршів А. Малишка.

Поету запам’яталися материні «очі синії», «вузлуваті пальці» натруджених рук, «крапля олії», «сухар до сухарика», коли готувала обід; пригадалося, як продала спідницю, щоб дітям купити «букварики й зошити». На все життя, коли йшов з рідної хати, взяв він у матері «ласку і душу», щоб стати щасливим. Особливо вражають слова поета-сина:

Я б тобі хліба приніс, якщо можна,

Я б тобі пісню приніс, якщо можна.

Мамо, до тебе немає дороги.

Дороги немає, але є згадка — вишиваний рушник. Прийнявши його, син повинен зберегти його як найкоштовніший скарб, як найсвітліший спомин про своє дитинство і дорогі враження від усього, що його оточувало. Як не захоплюватися чудовими образами «Пісні про рушник...» Малишка, як не перейнятися його любов’ю до матері! Мабуть, ще нікому не вдавалося намалювати такий чарівний образ матері, лагідної та турботливої. Як можна залишитися спокійним, читаючи рядки про незрадливу, вірну усмішку матері, про «засмучені, хороші блакитні очі» її. У цьому весь поет, уся його синівська любов. Для нього мати завжди буде хорошою, ніколи не зрадить свого сина, хоч би що не довелося їй винести. Здається, що з віршів А. Малишка постає переді мною образ усіх матерів, які своїми турботливими, лагідними руками намагаються відігнати усі нещастя від своїх дітей. Проводжають у далеку путь матері своїх синів, дочок, даючи їм у дорогу щиру раду, даючи їм «рушники» любові, «рушники» щастя, «рушники» рідної землі.

Мати назавжди залишиться найріднішою людиною у світі, незважаючи на плин років, на нещастя та болі життя. Тому навічно буде вдячний Андрій Малишко своїй рідній матінці, Івзі Остапівні, яка навчила його добру, красі духовній, любові до людей. Поет прославив свою матінку, увіковічив її образ у своїх безсмертних віршах, наче давши їй друге життя. Ще довго мене хвилюватимуть чарівні вірші Малишка, в яких постає чарівний образ матері.

ответ: Рушник — це символ України, вічна пам’ять народу .  Український рушник заворожує своєю красою та багатовіковою історією.

Рушник супроводжував людину протягом усього життя і в радості і в горі.

“Рідна мати моя, ти ночей не доспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку, ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала” – так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко.

“Пiсня про рушник” Андрія Малишко – це гімн материнської любові. Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам’ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.

Рушник в поезії, як символ життєвоï дороги, на якому “росяниста дорiжка, i зеленi луги, й солов’ïнi гаï”.  Рушник можна порівняти з піснею, витканою або вишитою на полотні.

Без рушника, як і без пісні, не обходиться ні одна урочистоста подія в житті людини. З рушником ушановували появу немовляти в родині, виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка, зустрічали рідних та гостей; проводжали людину в останню путь. Молодята на весіллі ставали на рушник.

На мою думку, образ рушника у цьому вірші – це певний духовний оберіг, що дістається кожній дитині від її батьків, допомагає у скрутні хвилини печалі та смутку.

Рушник – це давня святиня мого народу. В його орнаменті втілена краса оточуючого світу, краса моєї неньки України.  “Хай стелиться вам доля рушниками!” – кажуть, бажаючи людям щастя, миру та добра.

Объяснение:

ответ:Джерело тексту:

список О. М. Лазаревського в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 293).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в списку: «27 мая».

Датується за списком та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 27 травня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Твір є одним із трьох віршів-варіацій на ту саму тему, із спільною образно-композиційною структурою та стилістичним ладом: «Царям, всесвітнім шинкарям...», «Царів, кровавих шинкарів...», «Злоначинающих спини...».

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 6. — С. 5) у статті В. М. Білозерського «Значение Шевченка для Украины. Проводы тела его в Украину из Петербурга», де подано за «Більшою книжкою» з довільною переробкою в рядках 11 — 12: «Любов, о Господи, подай І правдолюбіє пошли!»

До збірки творів уперше введено в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 293), де подано за «Більшою книжкою» — з номером «НІ» під спільною для чотирьох віршів («Царям, всесвітнім шинкарям...», «Царів, кровавих шинкарів...», «Злоначинаючих спини...», «Тим неситим очам...») назвою «Молитви» й помилками в рядках 1 («Злоначинающих мини») та 8 («Постав ти ангели свої»).

Объяснение:

Образи Марусі та Василя відчутно ідеалізовані; автор вдається до психоло­гізму в розкритті характерів — це яскраві ознаки сентименталізму. Найяск­равіше втілені риси сентименталізму в образі Василя: психологічний стан закоханого хлопця, віщування серця під час розставання пари на кладови­щі, важке переживання смерті коханої, добровільний відхід від мирського життя, смерть від туги тощо. Рисами реалізму в повісті є змалювання кар­тин народного побуту, обрядів і звичаїв, відтворення тяжкого лиха — рек­рутчини.

Объяснение: