Рядок "наука доводить що людина безперечно від мавпи походить" узято з твору...

еволюція

Объяснение:

Коли мій син приносить зі школи незадовільну оцінку, дружина трагедійно запитує в нього, що він там знову накоїв.Син видушує із себе, що вони з хлопцями каталися один на одному й наскочили на вчительку, а та злякалася й побігла.Мені цікаво, як швидко побігла вчителька, але я гашу свою цікавість і суворо кажу, що так робити не можна.Бабуся говорить онукові, що його батько ніколи так не робив, приносив додому тільки відмінні оцінки. Я відчуваю, як блакитна дитина, викликана бабусею і мамою з небес, пурхає над моєю головою. А між іншим, коли б той блакитний янгол потрапив у наш 5-Б, то не вирвався б звідти живцем. А якщо й вирвався б, то з обдертими крилами. І найбільше блакитного пір’я було б у моїх жменях.У дядька Матвія був найвищий пліт (огорожа), найзліший собака і найсмачніші яблука.Я нізащо б не поліз у садок, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прізвищем — Чровжова, у котру були закохані всі хлопці, серед них і я. Оля раптом заявила, що хоче яблук, і я, віддавши другові книжні й картуз, поліз через паркан. Нарвав повну пазуху яблук, хотів злазити з дерева, а там мовчки чекає на мене чорний і злющий Полкан. Я необдумано кинув у нього яблуко, він люто загавкав, і прибіг Дядько Матвій. Усі однокласники розбіглися, а я заліз на найвищу гілку й разом з нею звалився на Полкана. Дядько Матвій досхочу почастував мене кропивою, і я цілий день "вимокав" у ставку. Я довго сердився на зрадницю Олю, яка з байдужим поглядом пішла тоді від садка. Оля ж не могла втратити одного із своїх вірних васалів, тому стала закидати ласкавенький гачечок прихильності то зодного, то з іншого боку.Вона подружилася з Сонькою з нашої компанії, і я туди не міг поткнутися, відчував себе самотнім і нещасним.А тут ще захопився "Тарасом Бульбою" М. Гоголя. Читав навіть на уроці, за що учитель математики Павло Степанович поставив мені "незадовільно".Я уявив себе запорожцем на баскому коні, зі зброєю. Як я приїжджаю до школи, всі вчителі переді мною навшпиньки, а учні дивляться із заздрістю. Оля просить її простити, а я, байдужий і гордий, не вибачаю і їду.Разом зі мною вчився син лісника Василь Кологойда. У них удома було багато звірів — лисиця, вовченя, заєць, їжак і вуж Микитка, який відгукувався на своє ім’я. Якось Василь приніс вужа у пазусі, вчителька поцікавилася, що там у нього. Хлопець сказав: "Микитка", — а той і визирнув.Ніколи ми не думали, що жінки можуть так верещати. А то ще Василь брав до рота жабенят і лякав цим дівчат. Мій друг Ванько спитав, чи зможу так. Я хвалькувато сказав, що раз плюнути. Наступного дня Ванько всім похвалився, що я теж можу брати до рота жаб.Довелося мені тренуватися на пуголовках, хоч і противно було. Наступного дня ми вишикувалися біля шкільних воріт, очікуючи дівчат, щоб показати їм наше вміння. Ось і Оля. Я беру до рота жабеня. Раптом підходить завуч, вітається до всіх, а я тільки очі вирячую. Питає, чому не відповідаю. Язик мій не витримує, розпрямляється, і я ковтаю жабеня. На кілька днів стаю героєм усієї школи. А ночами інколи прокидаюся й прислухаюся: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животі?

Уже для багатьох поколінь воно персоніфікує ненависть і страх, біль і смерть. П'ятдесят років пройшло з тих пор, як закінчилась  найжорстокіша і кровопролитна з війн. І дуже приємно, що люди не забули тих страшних уроків, що піднесла нам історія. Так трапилося, що споконвіків наша Батьківщина жадала від своїх синів подвигу в ім'я самого життя, в ім'я всього людства. І вони піднімалися, ці російські чудо-богатирі, і незламною стіною вставали на шляху лиховісного ворога. І звичайно ж, як могла література залишити без уваги цей ратний подвиг, як могла не оспівати його для прийдешніх поколінь? Безліч літераторів брали на себе ця праця. Серед них минулого й невідомі нині автори древніх літописів, і визнані класики російської літератури. Мужність і героїзм російського воїна знайшли відбиття як у літописному «Слові об полку Ігорєві», так і в грандіозній епопеї Лева Миколайовича Толстого «Війна й мир».