Тематичне багатство та художні особливості «Кентерберійських оповідок» Джеффрі Чосера.

Кентерберійські оповіді» — це збірка з 24 віршованих новел, об'єднаних загальною рамкою (хоча Чосер задумував загалом 120 новел): історії розповідають описані в авторському пролозі паломники, що прямували на поклоніння мощам святого Томаса Беккета в Кентербері. За задумом Чосера, кожен з них мав розповісти чотири історії (дві на шляху в Кентербері і дві дорогою назад). У «Кентерберійських оповідях», переважно віршованих, не використовується однакового членування вірша; поет вільно варіює строфи та розміри. Переважаючий розмір — 5-стопний ямб з парним римуванням («героїчна строфа» — англ. heroic couplet).

Оповідачі належать до всіх верств середньовічного англійського суспільства: серед них є лицар, чернець, священик, лікар, мореплавець, купець, ткаля, кухар, йомен та ін. Їхні історії частково походять з традиційних новелістичних сюжетів, що були використані, зокрема, в «Книзі благої любові» Хуана Руїса та «Декамероні» Боккаччо, проте деякі з них мають оригінальний характер.

Розповіді паломників вельми різноманітні за тематикою, часто пов'язані з темою любові та зради, та чи найголовнішою темою є сатиричне змалювання зловживань католицької церкви. Інший важливий аспект оповідей — детальний опис головних трьох верств тодішнього суспільства (аристократи, священики й селяни) та значення такої суспільної структури в житті людей середньовіччя. Літературна майстерність Чосера проявляється і в тому, що в новелах відображені індивідуальні риси і манера мови оповідачів.

Одні оповіді мають гумористичний характер, інші — серйозні теми, та всі вирізняються точністю в описі людської природи.

Новаторство та своєрідність «Кентерберійських оповідей» було гідно оцінене лише в епоху романтизму, адже продовжувачі традицій Чосера з'явилися вже за його життя (Джон Лідгейт, Томас Хокклів та ін.), а сам твір було опубліковано Вільямом Кекстоном в найранішу пору англійського друкарства.

Чи не найбільшим внеском у розвиток англійської літературної мови є вживання в «Кентерберійських оповідях» розмовної мови, замість престижних тоді старофранцузької та латини. Твір Чосера, зокрема його структура та вживання народної мови, мали вплив на інші європейські літератури. Водночас і сам Чосер, після поїздки до Італії, чимало запозичив з «Декамерона» Джованні Бокаччо.

Леся Українка народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новограді-Волинському у родині українських інтелігентів. Батько, Петро Косач, був повітовим службовцем-юристом, людиною передових поглядів; мати, Олена Пчілка,- українською письменницею.Леся навчилася читати в 4 роки а грати на фортепіано й навіть писати змістові листи своєму дядькові Михайлу Дрогоманову в 5 років. У родині Косачів панувала повага до народних звичаїв і традицій.Через тяжку хворобу Леся до школи не ходила. Леся Українка
- письменниця, драматург;
- фольклорист;
- музикант;
- мовознавець(поліглот);
- художник;
- науковець;
- перекладач;
- борець проти соціальної несправедливості;
- мужня жінка.
   1913 р. Леся УКраїнка написала заяву до бібліотеки Наукового товариства ім. Т.Шевченка прийняти її твори на депозит. Цього ж року вона померла в грузинському м. Сурамі.
 Поховано Леся Українку в м.Києві на Байковому кладовищі.

 У творі розповідається про єдиного сина половецького хана. Батько дуже любив його, але сталося так, що він ще малим хлопчиком попав у полон. Бранця привезли до Києва. Та князю припав він до душі, тому йому непогано жилося: «оточив його почотом і розкошами догідно — і жилось тому хлоп'яті і безпечно, і вигідно». Минали роки, «став помалу рідний степ він забувати, край чужий, чужі звичаї як за рідні уважати». Позбавлений волі та рідного дому, він не знав пісень свого краю, забув мамині колискові. Мабуть, так і прожив би він ще багато років, якби не одна подія. Дуже тужив за сином батько і відправив на його пошуки гудця – половецького співця-пророка. Той розшукав юнака. Та хлопець був неуважним до пісень рідного краю, німим та байдужим до ніжних колискових, які йому співала рідна мати, не слухав переконань гудця, був впертим.