Чи зрозумів суддя Анну в творі "кольорові миші"? Чому?

Я думаю, що так. Тому що у судді таке буденне, не яскраве життя. І тут, появляється маленька дівчинка, яка додає трішки яскравості в його буденне життя. Мені, здається, що вона також принесла трішки радості судді.

 Климко отямився, ледь-ледь відкрив очі і побачив, що поруч із ним сидять: Зульфат, дід Гареєв та Наталя Миколаївна. В очах Климка все пливло, і він відчував сильний біль у правій частині грудей. З очей Наталі Миколаївни покотилися гарячі сльози, вона обережно погладила Климка по голові. З годом рана на груді хлопця загоїлась, але там залишився шрам. Він завжди буде нагадувати Кимкові про минуле.
Ось вже минуло 2 роки. Климко, як нічого не було, сидів біля вікна нової хати і згадував минуле. Він пригадав усе, що з ним відбулося. А найбільше він згадував свого дядька Кирила і тітку Марину. Климко піднявся зі стільця, дістав дядькову діжурку, сумно поглянув на неї і поклав у шафу. Потім хлопець вирішив написати листа тітці Марині: ''Люба тітонько Марино, це я, Климко. Я сподіваюся, що ви пам`ятаєте мене. Зі мною все добре. Живу я гарно, у новому дерев`яному будинку разом із Зульфатом, його дідусем, моєю вчителькою та її двохрічною донькою. Я дуже хочу дізнатися, як живеться Вам. Сподіваюся, що ми скоро зустрінемось...'' В цей час до кімнати зайшов Зульфат і покликав Климка до столу, бо вже був час снідати. Так закінчилася історія про Климка. Сподіваюся, що ви візьмете з неї багато уроків.

Федько був справжній розбишака-халамидник. З ним весь час траплялись якісь історії. То шибку розіб’є, то око товаришеві підіб’є. Діти граються, ліплять хатки з піску, Федько раптом візьме та й поваляє — і своє, і чуже. А як хто заплаче, то звалить на землю й питає, чи наживсь на світі. Як той згоджується — відпускає, як ні, то ще й наб’є. Запускають діти змія, то Федько прийде (не криючись, не любив ховатись) та й одбере. Але бувало так, що візьме й оддасть змія, ще й ниток своїх дасть для вірьовочки. Батьки його за шкоду лаяли й били. Але й тут він поводиться не так, як усі діти: не плаче, не проситься, насупиться й сидить. Батько стане його бити — і не скрикне. Після цього батько вийме з кишені дві чи три копійки й дає йому.

— То тобі за те, а це за те, що правду говориш.

Федько, справді, не любить брехати й товаришів не видає.

А найбільше Федькові доставалося за Толю. Це була дитина тендітна, ніжненька, делікатна. Піде з Федьком, полізе на дерево, обов’язково подряпається, штанці порве. Мати лає, бо боїться, що Толині батьки виженуть їх з будинку і ніде буде жити. Батько б’є й наказує не водитися з благородними дітьми.

А Толі з Федьком і самому цікаво. От іде дощ, грім гримить, ллє як із відра. Страшно. Сидить Толя біля вікна, відійти не може. Мати заборонила дивитись, так воно ще цікавіше стало. І раптом бачить Толя, Федько з хлопцями вискакують під дощ. І так їм весело. Бігають, стрибають, дощик закликають, у воді то гвіздок, то підкову знайдуть, регочуться. Вибіг і Толя. Холодно йому, бархатні штанці замочив. А наступного дня Толя хворий, а Федькові хоч би що. Знову б’ють Федька.