М. Стельмах Гуси Лебеди летять скорочено

Объяснение:

Розділ перший

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Я дивлюся на них, і так мені хочеться, щоб вони повернулися. Птахи ніби послухалися мене й повернулися. А може, це був новий ключ. Дідусь говорить, що лебеді приносять на крилах весну, а сонце своїми ключами відмикає землю.

Я уявив собі, що буде, коли сонце, як це часто буває у мами, загубить ключі, і злякався. Сказав про це дідові, чим його дуже насмішив.

Дивлюся навкруги, і так мені хочеться побувати в тих краях, куди полетіли лебеді. Але дивлюся на свої босі посинілі ноги — й швиденько до хати, щоб не схопити від мами запотиличника.

А як перепало мені, коли я вискочив на перший льодок! Уся дітвора висипала тоді на прицерковний пагорб, хто з чим — із саморобними ковзанами, санчатами, шматками жерсті, ослінчиками. Головне було — не на чому їхати, а їхати, коли ж упадеш — реготати з усіма. Я тихцем узяв ночовки, в яких місили тісто, й побіг кататися.

Коли утворилася копиця з дітей, що попадали, мене раптом хтось витяг за комір. Це була налякана й гнівна мама. Вдома спочатку з мене вибивали дурість, потім лікували. Бабуся вирішила повести мене в церкву показати картину Страшного суду, щоб я покаявся. За всі гріхи була якась кара, та, на моє щастя, не було кари за те, що бігаєш босоніж по льоду й катаєшся на маминих ночовках.

У нас у дворі живе стара однокрила качка. Навесні вона клопочеться біля каченят, відганяє ворон. Розбирається і в людях. Як добра йде людина — чути її догідливе й розважливе "так-так-так", а як — сердите "ках-ках-ках!".

Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.

Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.

Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.

Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.

1) я отримав нещодавно лист, в якому школярка пише про свою подругу. (2) вчителька літератури запропонувала цій подрузі написати твір про дуже великого радянського письменника. (3) і в цьому творі школярка, віддаючи належне і геніальності письменника, і його значенню в історії літератури, написала, що у нього були помилки. (4) Вчителька визнала все це недоречним і дуже її лаяла. (5) і ось подруга тієї Школярки звертається до мене з питанням: чи можна писати про помилки великих людей? (6) я їй відповів, що не тільки можна, але і потрібно писати про помилки великих людей, що велика людина не тим, що він ні в чому не помилявся. (7)ніхто не вільний від помилок у нашому житті, у нашому складному житті.

(8) що людині важливо? (9)Як прожити життя? (10) перш за все – не вчинити ніяких вчинків, які б упускали його гідність. (11) можна не дуже багато зробити в житті, але якщо ти не робиш нічого, навіть дрібного, проти своєї совісті, то вже цим самим ти приносиш колосальну користь. (12) навіть у повсякденному нашому, повсякденному житті. (13) але ж в житті можуть бути і важкі, гіркі ситуації, коли перед людиною стоїть проблема вибору – бути збезчещеним в очах оточуючих або в своїх власних. (14) впевнений, що краще бути збезчещеним перед іншими, ніж перед своєю совістю. (15) людина повинна вміти жертвувати собою. (16) звичайно, така жертва — це героїчний вчинок. (17) але на нього потрібно йти.

(18) Коли я говорю про те, що людина не повинна йти проти своєї совісті, не повинна здійснювати з нею угоду, я зовсім не маю на увазі, що людина не може або не повинен помилятися, оступатися. (19) ніхто не вільний від помилок у нашому складному житті. (20) однак людину, яка оступилася, підстерігає серйозна небезпека: він нерідко приходить у відчай. (21) йому починає здаватися, що все кругом негідники, що всі брешуть і кепсько надходять. (22) настає розчарування, а розчарування, втрата віри в людей, в порядність — це найстрашніше.

(23) так, кажуть: «Бережи честь змолоду». (24) але