Виразити своє ставлення до міфів​

Моє ставлення до міфів позитивне. Міфи дуже цікаві, загадкові, таємні. Мне до вподоби читати їх. Радію читати й вам теж)

Докія з твору "Каторжна": 

"Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!"

"Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..."

 Докія з твору "Земля": 

"Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю."

"На неї можна було й дванадцять міхів усадити - се їй зовсім не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию і летіти чи вгору, чи вділ шаленим трапом." "...вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких."

Українська мова - велике духовне надбання нашого народу
Моє ставлення до української мови
Любов до рідного краю, до Батьківщини виявляється в любові до рідного слова. Словом рідним треба дорожити, як честю матері, як совістю. Якщо людина байдужіє до рідної мови, то в її душі вмирає краса рідної землі, вона втрачає зв'язок з нею. Людина стає без роду, без племені, котиться перекотиполем у безодню бездуховності й жорстокості, перетворюючись на подобу людини. Але що то значить бути бездуховною людиною? Це просто істота, біологічна істота без серця, без душі.
Ми часто милуємося краєвидами природи. Слухаємо шепіт дерев у саду, спів птахів у гаю. Бачимо, як журно хилиться колос пшениці на ниві в очікуванні хліборобських рук. Зачудовано гаємо, як квіти ніби вибігають на берег річки й здивовано дивляться на її швидкий плин у невідомість. Замріяно стоять верби на березі, опустивши зелені коси у воду. Про що вони мріють?
Земна краса завжди прагнула натхненного слова. Воно лишилося в багатющій скарбниці української пісні, казки, легенди, поезії. Хай же вічно звучить музика народного слова. Нехай неповторні його пахощі стануть для кожного з нас найдорожчими і найріднішими. Саме так я уявляю собі ставлення до рідної мови.
Думка моїх однокласників була одностайна: людина не може існувати без своєї мови, без культури свого народу.
Я не закликаю всіх одягати національний одяг, — від цього українцем не станеш, але не знати українцям своєї мови просто соромно. Вважаю, що кожен повинен знати мову й пісні своєї бабусі, яка так щиро колись розповідала нам казки, яка вчила співати. Щиро вдячна своїй бабусі за те, що вона прищепила мені любов до рідної мови, до рідної землі.