Напиши твір-мініатюру, як ти розумієш біблійний вірш: Царство небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, йде й продає все, що має, а купує те поле.​

Часи минають. Історія змінюється. Суспільство вже давно поглинула хвиля модернізації та прогресу. Але сил на землі не знайдеться, аби знищити в нас жагу до свободи: вона тече в наших жилах. Вона — наша сила, наш кисень, наше майбутнє й наше життя.

Ми вже не боїмося ні чорних хмар могутнього царату, що десятиліттями закривали українське сонце, ні панщини, ні кріпацтва, що сковували українців у кайдани без права вибору. Усі тортури — давно в минулому. Вони розсіялись, мов ранковий туман, залишивши по собі криваві сліди нашої споконвічної боротьби. Ми вже не боїмося, бо набридло: час піднятися з колін та йти всупереч вітру та долі, що так довго знущалася з нас, дражнила, мучила, насміхалася. Часи змінилися, й життя нарешті повернулося до нас обличчям, відчинивши двері, за якими була вона — незалежність, світла, омріяна, виборена. Нарешті ми змогли дихати вільно у власній державі, досягли того, чого так довго хотів великий син українського народу — Тарас Григорович Шевченко. Як шкода, що він так і не побачив того, за що боровся.

Син кріпака, селянський хлопчина з бідної родини — на Тараса чекали суцільні злидні, голодне дитинство й тяжка праця наймита. Його нужденне майбутнє було визначено заздалегідь. Однак щасливий випадок назавжди змінив його долю — обдарованого юнака, що якраз перебував у Петербурзі на навчанні, помітили й звільнили з тісних кріпацьких тенет пана Енгельгардта. Відтоді життя Тараса Шевченка ніби почалося спочатку. Незалежний, талановитий, молодий — усі дороги в Російській імперії були перед ним відкриті.

Та стражденна доля українського народу не давала йому спокою навіть на свободі — Шевченко завжди думав лише про Україну, щось бурхливе, нездоланне, войовниче кипіло в його душі. Кобзар завжди любив і пишався своєю Батьківщиною, він хотів, щоб українці нарешті зрозуміли свою унікальність, неповторність, щоб почали любити свою землю, як і він її любив:

Багатостраждальна моя Україно! Мученицька доля випала тобі протягом багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє тіло, та більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти виносила в своєму лоні, вигодувала, підняла на ноги, а вони зневажили тебе, відмовились, відцурались твоєї мови, відцурались свого роду. 

І все ж попри всі незгоди була ти щасливою, бо не всі твої діти покірно сприйняли образливе прізвисько "хохол", а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і яких батьків діти. Понад усе в житті вони любили тебе, свою неньку, "свою Україну убогу" і за твої болі, за твої страждання йшли на Голгофу, карались, мучились, але не каялись. До них належав і твій син Тарас. 

Перебуваючи в казематі, далеко від України, Тарас сумує за батьківщиною. Тому вірші, написані в казематі, є прилюдною сповіддю поета перед народом, батьківщиною. Так, у поезії "Мені однаково" висловлена позиція поета, якого турбує не власна доля, а доля всієї України. Герой твору за ґратами. Він у зажурі сидить на тюремному ліжку і щось сумно наспівує. В камері темно. Таким темним видається йому і його майбутнє. А він так хоче жити для народу, для України. А що на нього чекає? Так думав поет-в'язень.(Дальше по желанию пиши, если хочешь можешь процитировать, поэта) Але на аркуші зовсім інші почуття: 

Мені однаково, чи буду 

Я жить в Україні, чи ні, 

Чи хто згадає, чи забуде 

Мене в снігу на чужині, — 

Однаковісінько менi

(Сойдет?)