. Представники якого з панівних напрямів літератури Просвітництва сповідували культ почуттів? А Просвітницького реалізму; Б просвітницького класицизму; В сентименталізму.

Маруся Чурай

"Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі..."

"Болить моя головонька від самого чола: 
Не бачила миленького ні тепер, ні вчора, 
Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся, 
А як вийду за ворота, од вітру валюся. 
Ой бачиться, що не плачу, самі сльози ллються: 
Од милого нема людей, од нелюба шлються."

Гриць Бобренко

"Коли б же я знала, маляра б найняла,
Його біле личко та й намалювала.
Карі оченятка, котрі я любила,
його русі кудрі я б позолотила."

"Грицю, Грицю, до роботи! —
В Гриця порвані чоботи...
Грицю, Грицю, до телят! —
В Гриця ніженьки болять..."

"Чом ти мене не послухав, як тобі казала:
«Ходім, серце, повінчаймось, щоб мати не знала».
Ти все неньку свою слухав, мене покидаєш,
Покидаєш сиротину, Іншої шукаєш."

"Гей, ти, молоденький, голубе сизенький,
Не в правді живеш;
Минуєш мою хату і мої ворота,
До іншої йдеш."

Галя Вишняк

"Інша дівчина чорнобривая,
Та чарівниченька справедливая..."

"Котра дівчина чари добре знала, 
Вона ж того Гриця та й причарувала."

Тема трагічної жіночої долі намітилась уже в ранній творчості молодого Тараса Шевченка, і зрештою вона посіла одне з найважливіших місць у його «Кобзарі». Звичайно, що проросла ця болюча тема з трагічних обставин особистого життя поета. Перед його очима повсякчас поставала злощасна доля матері-кріпачки, що «…молодою у могилу нужда та праця положили», раннє сирітство, нужденні поневіряння самого Тараса, безталанне наймитування рідних сестер, що «…в наймах виросли чужих, у наймах коси посивіли». «Такого полум’яного культу материнства, — стверджував Максим Рильський, — такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу». Глибоко нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері. Перед нею він схиляв голову, «мов перед образом святим».Жіноча недоля для Т. Шевченка — це передусім соціальна трагедія, всенародне лихо, породжене кріпацькою сваволею. Образ нещасної, закріпаченої жінки поет носив, «наче цвяшок у серце вбитий». Цей зойк душі, крик зраненого серця вилився пекучим гнівом до панів-лиходіїв, які топтали жіночу гідність, плюндрували жіночу красу, розпинали материнську радість.

Знедолена жінка-рабиня стала постійним супутником Шевченкової поетичної музи. Оповиту ніжною любов’ю і ласкою, він проніс її, страдницю, крізь усе своє творче життя, віддав їй величезну наснагу свого таланту, підніс до високих художніх узагальнень.

У ранніх баладах «Причинна», «Тополя», «Утоплена» жіночі постаті виписані в романтичному плані, оповиті ліричним серпанком народної фантазії.