НЕ ВИНЕН Я ТОМУ, ЩО СУМНО СПІВАЮ... Не винен я тому, що сумно співаю, Брати мої! Що слово до слова нескладно складаю — Простіть мені! Не радість їх родить, не втіха їх плодить, Не гра пуста, А в хвилях недолі, задуми тяжкої Самі уста Їх шепчуть, безсонний робітник заклятий Склада їх — сум; Моя-бо й народна неволя — то мати Тих скорбних дум. НЕ ПОКИДАЙ МЕНЕ, ПЕКУЧИЙ БОЛЮ... Не покидай мене, пекучий болю, Не покидай, важкая думо-муко Над людським горем, людською журбою! Рви серце в мні, бліда журо-марюко, Не дай заснуть в постелі безучастя — Не покидай мене, гриже-гадюко! Не дай живому в домовину класться, Не дай подумать ані на хвилину Про власну радість і про власне щастя, Докіль круг мене міліони гинуть, Мов та трава схне літом під косою, І від колиски аж по домовину Жиють з бідою, наче брат з сестрою, — Докіль життя тяжким нас давить валом, На пні ламає силою страшною, Докіль ще недосяглим ідеалом Для міліонів ситість, тепла хата, — Докіль на лицях сльози, ніби ралом, Борозди риють, доки зимна крата Тюремна руки путає робучі, Мруть з голоду бездомні сиротята, Пишаються під небом ті блискучі Гнізда розпусти, зопсуття й обмани І світ заражують, докіль могучі "Стовпи" отруту ллють в народні рани, Думки кують, для прихоті своєї Люд трупом стелють люті тамерлани! Ох, загніздись на дні душі моєї, Важкая думо! Сильними кліщами Стискай те серце, скоро б від твоєї Схибнув я стежки! Ночами і днями Шепчи над вухом: "Ти слуга нещасних! Працюй для них словами і руками Без бажань власних, без вдоволень власних!"