Свобода і неволя в образі коня шептала(7-9речень)​

відповідь:

у невеличкому оповіданні відомого українського письменника в. дрозда «білий кінь шептало» було порушено важливі для кожної особистості проблеми, вирішення яких необхідне для самовираження і самоусвідомлення будь-якої людини. алегоричний образ головного героя оповідання, білого коня на ім’я шептало, став символом людини, яка виділяється з натовпу і відрізняється від оточуючих.

дуже швидко стає зрозумілим, що роздуми, які на думку коневі, — це насправді роздуми особливої, неординарної людини. таку людину в суспільстві часто називають «білою вороною». мабуть, і біла масть коня не випадкова, бо він може бути натяком на цей вислів.

шептало добре розумів свою незвичайність, він часто згадував матір, яка працювала у цирку, пригадував розповіді про норовистих білих коней — своїх предків. але, незважаючи на свою неординарність, шептало змушений був зливатися з табуном, щоб не впасти в око степанові і уникнути його батога.

однак це бажання не було прагненням стати частиною колективу, а зовсім навпаки. шептала гнітила принизлива й одноманітна робота колгоспних коней, йому було огидне перебування в табуні, був огидним водопій біля колодязного корита, а не на річці. цим коритом письменник підкреслює обмеженість світу, що визначав життя білого коня. автор ніби звертається до головного героя оповідання з питаннями про те, чи зможе він так прожити усе життя, чи зможе увесь час ходити за конюхом, увесь час знаходитися серед спітнілих кінських тіл, які й думки не мають про волю?

і шептало відповідає на ці запитання: він показує свій норов і тікає в луки. він переживає неповторні відчуття волі й свободи, добре знайомі його предкам. змивши з себе увесь бруд у річці, шептало розуміє, чому конюх дозволяв собі бити гордого білого коня: він настільки забруднився, що став сірим, схожим на усіх інших.

усвідомлення своєї неординарності дозволило білому коню пробачити степана. шептало навіть засумував за ним і врешті-решт вирішив повернутися до конюшні. перед тим, як знову опинитися в табуні, білий кінь вивалявся в багнюці і став схожим на інших коней. але тепер у його серці жила впевненість, що він особливий і його нікому не вдасться зломити, адже він самовизначився хоча б для себе. на жаль, шептало вирішив, що для того, щоб його не били і не цькували, він повинен залишатися сірим і непомітним.

так само і люди, які відрізняються від натовпу, які не бажають йти одним шляхом з цим натовпом, отримують дуже багато стусанів. і тільки сильним особистостям вдається відстояти своє «я», а більшість з них знов «обмазуються багнюкою» і стають такими, як і усі інші.

пояснення:

Село! — і серце одпочине, село на нашій україні — неначе писанка село, зеленим гаєм поросло. цвітуть сади, біліють хати, а на горі стоять палати, неначе диво. а кругом широколистії тополі, а там і ліс, і ліс, і поле, і сині гори за дніпром. сам бог витає над селом. дайте відповідь(обсягом 1- 2 стор.) на запитання : «українське село часів шевченка й село  xіx століття – причини трагічного занепаду? »у своїх міркуваннях напишіть також і про те, чому у творчості митця село постає ідеалізованим».

Укнизі юрія винничука “місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. тішиться метеликам, пише вірші та читає біблію. біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. а найцікавіше, що дракон, він же грицько, пише вірші. лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона.   тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. ось така каламбурна зав’язка винничукової повісті-казки. далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. м’якосердий грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? навіщо зробив з нього поета? поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.  продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до господа. але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? одного дракона на всю державу замало. де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? коли народ не має кого проклинати – сили його пі. боже! пошли нам драконів! ” – роздумує автор. доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “ласкаво просимо в щуро­град”. автор говорить вустами головного персонажа: “ми народ ліриків, а не воїнів. і вже тому приречені на загибель. народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією.  це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті! ” на таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “місця для дракона” – другої книги із серії “твори” юрія винничука.