Задали написать произведение "бути упокореним чи проявляти протест? " уже вроде как всё пролумала, а написать начало не могу. !

Війна — страшне слово. Вона несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю чоловіків, які зі зброєю в руках пішли на фронт, а також на долю дітей, жінок, старих, що залишилися в окупації, тяжко працювали, потерпали від голоду та холоду. Але часто ми сприймаємо ті події тільки під одним кутом — очима наших співвітчизників, забуваючи, що по той, "інший", бік знаходилися також чуйні, добрі, працьовиті люди. Вони також були жертвами амбіцій політиків, що змагалися між собою за перерозподіл світу.

В оповіданні Любові Пономаренко "Гер переможений" йдеться про те, як після Великої Вітчизняної війни група полонених німців відбудовує українське містечко. Місцеві жителі не мають ненависті до цих нещасних, їм скоріше жаль їх, тому вони намагаються до полоненим: дають їм їжу, старий одяг. Тільки діти подекуди виявляють вороже ставлення до чужинців. Незважаючи на це, німці люблять місцевих дітлахів, бачачи в них своїх малюків, що залишилися на далекій батьківщині. Особливо виділяється з групи полонених брудний хворий на сухоти німець Фрідріх. Він намагається розважити жорстоких дітей, пестить їх, співає їм пісні, робить прикраси з цеглин. Так, він переможений, але він — живий, він не втратив снаги до життя, уміння бачити красу в дрібницях. Думаю, що хворий німець жив надією, що колись повернеться додому, обійме та поцілує власних дітей. На жаль, цьому не дано було виповнитися. Коли туга за батьківщиною стає нестерпною, а хвороба виснажує, Фрідріх кінчає життя самогубством. Через багато років у стіні будинку, який зводили полонені, знаходять рукавицю з фотокарткою, із якої дивляться дві дівчинки, доньки Фрідріха, і немов запитують: "Ви не знаєте, де наш тато?

Як до полонених ставилися жителі містечка?

Мені здається, що письменниця хотіла викликати співчуття до нещасних полонених, показати, що будь-яка людина заслуговує на повагу, тим більше, якщо вона добра й чуйна. Оповідання показує, що не можна поділяти людей на "своїх" і "ворогів", бо насправді є люди добрі й злі; щирі, здатні на любов, та інші — які уміють лише вбивати, зневажати та руйнувати. Перші заслуговують на повагу, другі — на презирство.

«Краще гірка правда, ніж солодка брехня» – досить часто можна почути, як батьки навчають дітей. Безумовно, брехня – це погана річ. Та чи варто завжди говорити правду? Дуже часто виникає ситуація, коли ми сумніваємось. І тут дилема: сказати, як є чи схитрити. Гадаю все залежить від ситуації. Ось, наприклад, Ви зустрілися з подругою і вона, м’яко кажучи, дивно виглядає. Збрехати їй – означає лицемірство. А для дружби це неприпустимо. З іншого боку неприпустимим є постійне використання брехні. Використавши її одного разу – доведеться знову. А потім і знову. Це як хвороба, від якої неможливо вилікуватись. Брехня рано чи пізно викриється й довіри до людини більше не буде. І вже ніяка правда не врятує від гірких наслідків. Говорити правду не завжди легко. Та варто пам’ятати, що це винагороджується повагою з боку оточуючих. Чесна, щира людина ніколи не зрадить. Їй можна довіряти в складну годину. Отож, людські стосунки – це цінність для кожного з нас. І потрібно докласти великих зусиль аби зберегти довіру. Ось чому варто навчитися не просто говорити правду, а й грамотно її подавати.

более-лемение должно подходить