Твір на тему : "реклама мультфільму "митько завр із юрківки"

Доброго дня, тарасе григоровичу! нарешті, наважилась до вас написати. чи до «тебе» - все-таки не чужі ж люди. як ти там? не впевнена, чи знаєш ти, що робиться у нас на украйні, тому спробую оповісти дещо. так, нелегко тобі було, але    знав би ти, тарасе, чого вже люд український натерпівся після твоєї смерті… це обман, що кріпацтво відмінили, пани, навпаки, могутнішими і лютішими стали… і голодом нас морили, і сибірськими винищували, і свинцем розжареним пробивали тіла, твої послання не дозоляли читати, брехали, що ти в бога не вірив… та все знаходились люди, які твоєму величному ділу загинути не давали - пером проти панів воювали… стус, симонеко – та ти їх, напевно, і без мене знаєш, ви ж тепер там разом.  пройшло вже багато літ, у нас тут комп’ютери, інтернет, ізація, підкорення космосу… та ти не думай, що все зовсім змінилось - проблеми ті ж самі, що й у твої часи: «московини» і «жиди» україну роздирають (ти тільки листа цього нікому не показуй, бо звинуватять і мене в «антисемітизмі» й «ксенофобії»). а ще люди по ночах плачуть до сих пір від панського свавілля та безправ’я свого – ну, точнісінько все, як у твої часи. а! та я ж найголовніше забула сказати - ненька наша україна вже 21 рік як незалежна…    та ти не поспішай радіти: на папері воно одне, а насправді, сам знаєш, як буває… от сидять там зараз в місті києві «мужі мудрі», прикметні своїм недоумством, і вирішити ніяк не можуть, куди б оце україні податись: одні в європу тягнуть, інші кажуть, що без росії нам не обійтись… пам’ятаєш, батьку, як ти писав: «у чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає…». не прислухається до тебе ніхто. ні, ти тільки не подумай, що тебе не поважають. поважають… ще й як поважають: в кожному місті пам’ятник тобі стоїть, і всі твої роковини святкуємо. і гетьман наш преславний вкотре заведе свого гвинтокрила і до тебе, до канева, радитись полетить. буде думу гадати, як би оце побільшепокрасти, вибач, обмовилась, «покращити»  (втім, чого гріха таїти – не обмовилась таки! )а як вже гарно наші політики-гетьмани про тебе говорять: «національним героєм» звуть і слів ласкавих не шкодують… а в них, щоб героєм зватись не просто народові треба подобатись, треба і в них шану заслужити, найперше –… світ цей покинути. бо воно і не знати, чи любили б вони тебе так, якби ти живим був, радше – навпаки. ось був у нас недавно журналіст славний, хоч і не звідси родом, георгій гонгадзе, писав як гарно: правдиво і гостро. але ж який він в біса герой, якщо живий? та знайшлись добрі люди - «» йому героєм стати… та так, що вже 11 літ не можуть знайти тих, хто «допоміг». ти не дивуйся - у нас воно тепер всюди так: злочинці вироки виносять. бо ж в дзеркало то тицяти соромно, от і винних сердешні шукають.та й і освіта трохи змінилась: п’яних дяків у нас в школах немає (вони в міністерства подались), а діти вчитись не хочуть. воно тобі, певно, дивно буде таке почути… і книжки мають, і зошити, а робити нічого не хочуть… а пам’ятаєш, як ти малим мав подертий зшиток, в якому вірші писав, і малював водою на каменях, бо грошей на фарби не було. мабуть, змінились-таки, тарасе, часи…ти вже вибач, що і мої «думи постали на папері сумними »… я б тебе без приводу не турбувала… та, знаєш, я вірю, що ми впораємось. так, тарасе, ми впораємось, бо слово твоє, ще поміж народом живе і житиме: не в кабінетах чиновницьких, не в пишних промовах недолугих гетьманів, а серед люду простого, в його тяжінні до справедливості, в його нескореності, в маленьких пошарпаних «кобзариках», які виховають ще не одне покоління українців.   p.  s.: тарасе, якщо вже тобі до нас не приїхати, то попроси його, щоб послав кобзаря, такого ж, як і ти; хоч сліпого, та, головне, щоб серце зряче мав…

мир та злагода. щось повільне, тепле, м'яке, затишне. щира усмішка, дзвінкий сміх. впевненість у чомусь, у наступному дні, наприклад. що буде все добре, буде, де жити, що їсти, у що одягатись. буде освіта, чесна робота, щасливе життя.

а як щодо асоціацій на поняття "війна" та "злидні"? жорстоке, холодне, стрімке, бурхливе. питання про завтрашній день, взагалі про життя, невпевненість у всьому. турботи, незгоди, муки, плач,

війна і мир. світло та темрява. після довгого часу, проведеного у світлі, у несподіваній темряві ми не побачимо нічого, крім густого мороку. після років миру чи можна повірити у реальність жаху? страшних подій, які відбулись і які ще стануться. мільйони життів скалічено, зруйновано так, що не відбудувати і не повернути.

у оповіданні "климко" григора тютюнника відтворена гра долі хлопчака. доля на те і доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний і неочікуваний, під назвою війна. маленька людина потрапляє у вир подій — смерті та мук. він захоплює її, захлестує невеликий, але затишний човен існування. ще раніше климко втратив батьків, але не був самотнім: дядько, шкільні друзі, сусіди — усі опікувались ним. і він дядькові, був надійним товаришем, більше слухав, аніж говорив, але до нього тягнулись інші діти. мріяв носити такого ж картуза з молоточками і вриватися у ніч на потязі, як дядько. нетерпляче чекав, коли той повернеться увечері з гостинцем. нехай не таке багате, але все ж міцне щастя, — та сильна хвиля збила його, зім'яла, здавила жужмом.

це не було стрімко. здавалось, сам час зупинився і тиша дзвенить у вухах.

климко, який завжди жив тільки на станції, спершу бачить зміни тільки у тому, що оточує його. дзвінка, незносима тиша, похмурі, стурбовані обличчя. вагони потягів навантажені важкою бойовою технікою. незвично і страшно. і ще настрій природи. здається, він змінився. матінка, вона тихо плаче осінніми дощами, схлипує холодним пронизливим вітром.

темні, сліпі події чергуються із спалахами випадків — аварій, боїв, знищень. як чорний кадр серед сіро-жовтої засвіченої фотоплівки — аварія паровозу, на якому їхав дядько.

смерть єдиної рідної людини, знищення окупантами житла — одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена підтримки, любові, місця, зламалась. а дитина? чи може вона витримати всі ці випробування?