Найбільш важливим питанням, яке я задавав собі після прочитання всіх цих творів, є питання про те, від чого залежить мій власний вибір. Головні герої всіх вищеназваних творів керувалися різними мотивами і міркуваннями під час прийняття певних рішень. І це приводило їх до абсолютно різних результатів і наслідків. Іноді вони були цілком позитивними і добрими, в інших випадках – зовсім ні. Як би там не було, стає зрозуміло, що обґрунтованість і розумність будь-яких рішень завжди вкрай важлива і займає важливе місце в житті кожної людини.
Так від чого ж залежить мій власний вибір? На чому я ґрунтуюся, коли приймаю певні рішення? Насправді, це складний процес, який включає велику кількість різних етапів. Кожна людина керуються своїми бажаннями та приймає такі рішення, щоб бажання реалізувалися і стали реальністю. Щось подібне відбувається і у мене. Я найчастіше приймаю такі рішення, які можуть наблизити виконання моїх бажань. Але це далеко не все. Крім цього, я також завжди прагну враховувати думку інших і їх можливу реакцію на прийняті рішення. Я завжди пам’ятаю про те, що деяким людям мої рішення може дуже не сподобатися. В сучасному світі це цілком можливо. Звичайно, я самостійний і незалежний чоловік, проте я не хочу нікого образити чи завдати комусь неприємностей, тому завжди враховую чужу думку щодо власних рішень у своєму житті. Третім чинником, який впливає на прийняття рішень мною, є їх об’єктивні наслідки. Наслідки від певних рішень виникають завжди без винятку. Важливо вміти їх прораховувати і правильно передбачати.
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
Доведіть або спростуйте тезу, використовуючи переконливі аргументи: "Найбільша його помилка в тому, що він шукав справедливості там, де її нема; найбільша його втрата — не мав духовного меча і щита, щоб боротися і перемагати; найбільша поразка — він судив людей, замість того, щоб судити себе."
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза