Хто це по опису з твору Климко? Це був чоловік у шкіряному картузі з білими молоточками, часто приносив Климкові гостинець: пригірщ пряників-срібноголовців, або гроно прозорих півників на паличках, зв'язаних докупи білою ниткою. Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра, лагідна усмішка.

Вороні, що молилась день від дня, Вславляючи свою пташину віру, Десь так за місяць до великодня Бог дав шматок «Любительського» сиру. Сидить Ворона в лісі між гілляк І вертить тим сирком і так, і сяк. То пхне в дупло, то суне поміж віти, В гніздо ховає й знов виймає звідти, Аби лише нанюхатися всмак. А з’їсти не наважиться ніяк: Триває піст, то й змушена говіти. Минає тиждень, другий проліта... Говіє наша страдниця свята, Кору лиш їсть, скоромного ж — нічого! Охляла, бідна, схудла до знемоги. А сир лежить, поглянеш — сміхота: Засох, поцвів, вже чимось тхне від нього. Вороні хоч би що — анітелень. Кінець кінцем настав жаданий день, Схопила сир, дзьобнула — дивна штука! — Не кришиться — твердий, як каменюка, Немов лукавий клав його під прес! Ворона зла! Бо нічим розговітись. Тримає в дзьобі свій делікатес. Аж тут Лисиця виткнулася звідкись І мовить, звівши очі до небес: «Голубонько, Христос воскрес! Про тебе ходить чутка в нашім борі, Що ти співаєш у церковнім хорі. Я ж страх люблю божественні пісні, Вони такі душевні, чарівні!.. Молю тебе, співачко незрівнянна, Утіш мене своїм меццо-сопрано, Псалом якийсь чи пісню заспівай. Ну, я чекаю, любонько, давай!..» Ворона вниз поглянула спроквола, Розкрила рота й видала «вокал»... Сир випав з дзьоба, полетів додолу І вбив руду Лисицю наповал.