Переказ твору олександра гавроша неймовірні пригоди івана сили

Олена теліга – безсмертне упало світло ліхтарів на день конаючий і тихий, та перед смертю він зустрів посмертні свічі — дивним сміхом. і, мабуть, кожний з нас відчув той сміх, як переможну силу, як перенесену свічу за межі схилу. і це тому я, мов у сні, пішла серединою вулиць, і очі, зустрічні, ясні, не глянули, а розчахнулись. та я минала всі вогні, як світло не своєї брами, бо чула: жданий довгі дні — вже йде з безсмертними дарами. *** олена теліга – весняне розцвітають кущі жасмину, грає сонце в височині! чи зустріну, — чи не зустріну? чи побачу тебе, чи ні? і куди б скерувати кроки, щоб тебе я могла знайти? тільки бачу, іде високий, , чи тож не ти… і не вітряно і не хмарно, все заповнює весняний сміх! цілий день я проброжу марно, не зустрівши очей твоїх. та зате серед ночі, любий, у весняному моєму сні, — поцілуєш мої ти губи і щось ніжне шепнеш мені. *** олена теліга – життя василеві куриленкові зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки, і жах ночей, що покривають плач, ти, зраджений життям, яке любив так палко, відчуй найглибше, але все пробач. здається, падав сніг? здається, буде свято? заквітли квіти? зараз чи давно? о, як байдуже все, коли душа зім’ята, сліпа, безкрила, сунеться на дно… а ти її лови! тримай! тягни нагору! греби скоріше і пливи, пливи! повір: незнане щось у невідому пору тебе зустріне радісним: “живи! ” тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти і підповзуть, як нитка провідна, ти приймеш знов життя і так захочеш жити! його пізнавши глибоко, до дна! *** олена теліга – без назви           д.д. не любов, не примха й не пригода, — ще не всьому зватися дано! ще не завжди ж у глибоких водах відшукаєш непорушне дно. і коли твоя душа воскресла знову мчиться у осяйну путь, не питай чиї натхненні весла темний беріг вміли відштовхнуть. не любов, не ніжність і не пристрасть, тільки серце — збуджений орел! пий же бризки, свіжі та іскристі, безіменних, радісних джерел! *** олена теліга – я руцi, що била, — не пробачу… * * * я руцi, що била, — не пробачу — не для мене переможний бич ! знай одно: не каюсь я, не плачу, нi зiтхань не маю, нi злоби. тiльки все у гордiсть замiнила, що тобою дихало й цвiло, а її тверда й холодна сила придушила тепле джерело. але нaвiть за твою шпiцруту стрiл затрутих я тобi не шлю, бо не вмiю замiнять в отруту вiдгорiле соняшне — “люблю”.

Невмирущість духовної краси людини (за драмою-феєрією лесі українки «лісова пісня»)

добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці лесі українки «лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.  у ліс приходять люди, приносять свої клопоти. голос лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну мавку — «весна ніколи так ще не спі» дитина лісу і сільський хлопець закохуються. перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. на голос лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».  у другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». природа в'яне. почорнів жар маку. з останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання лукаша до мавки. тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.

на противагу лукашеві, ніжна мавка викликає у нас щире захоплення. «я жива! я буду вічно жити! я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу мавки. вогонь її кохання сильніший за смерть. він допоміг їй вирватись із мертвого царства того, що в скалі сидить. кохання мавка сприймає, як «огнисте дерево». у ніч першої зустрічі з лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». в останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. і, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.  лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: лісовик перетворив його на вовкулаку. цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.  проза життя знищує прекрасну мрію лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. проте мрію вбити не можна. про це голосно співає сопілка у фіналі.  справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.