Вірш із словами трава горобці покрива кінці

ранок настав, теплий, сонячний,

росами вкрилась трава.

ще сплять будинки, і тільки на стріхах

горобці щось щебечуть, покою

покрива ніжним сяйвом всі алеї і парки

навіть ті, що далеко в кінці

він чудовий, цей ранок, він просто прекрасний!

прокидайтесь й побачите всі!

Що, що, надзигльований? – мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i “ох, рятуйте мою душу”, з одежi осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них. (зовнішність діда)
Джерело: https://dovidka.biz.ua/gusi-lebedi-letyat-tsitatna-harakteristika

ответ:

объяснение:

взагалі ця строка з вірша тараса григоровича шевченко.

мені однаково, чи буду

я жить в україні, чи ні.

чи хто згадає, чи забуде

мене в снігу на чужині –

однаковісінько мені.

в неволі виріс меж чужими,

і, не оплаканий своїми,

в неволі, плачучи, умру,

і все з собою заберу,

малого сліду не покину

на нашій славній україні,

на нашій – не своїй землі.

і не пом'яне батько з сином,

не скаже синові: “молись,

молися, сину: за вкраїну

його замучили колись”.

мені однаково, чи буде

той син молитися, чи ні…

((та не однаково мені,   ))

як україну злії люде

присплять, лукаві, і в огні

її, окраденую, збудять…

ох, не однаково мені.