Твір на тему: "добро не зникає безслідно" за новелою "гер переможениц"​

Утвердження сили народного духу в поемі івана котляревського "енеїда" поема і. п. котляревського «енеїда» побачила світ у ті часи, коли на українській землі все більше і більше посилювався національний гніт росії. у дискусіях про український народ досить поширена була думка про те, що, мовляв, немає українського народу, що це лише плем'я без своєї мови, яке живе на «окраїні» російської імперії. котляревський же, написавши поему, усім довів, що українська мова є, що вона колоритна і милозвучна. у ній україна заговорила, засміялася своєю рідною мовою. вже з перших рядків твору ми потрапляємо в дивосвіт українського життя і національного характеру: еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак, удавсь на всеє зле проворний, завзятіший од всіх бурлак. винятково важлива місія судилася і. п. котляревському — творити й утверджувати літературну мову на народнорозмовній основі. бо ж не було до нього великих творів, написаних живою мовою українського народу. і цією мовою автор «енеїди» заговорив про народ, що має свої традиції, свою культуру. і. п. котляревський, розпові начебто про античний світ, зображує життя козаків, звичаї українського суспільства другої половини xviii століття, наснажує поему неповторним українським колоритом. так, оті козаки-троянці дуже люблять гарну народну пісню: про сагайдачного співали, либонь, співали і про січ, як в пікінери набирали, як мандрував козак всю ніч. а який щирий сміх викликають у нас олімпійські боги, богині, цариці, яких автор переодягнув в український простий одяг — вони в спідницях і очіпках, у кунтушах, хустках і чоботях. хіба не смішною є картина, коли юнона «мчалась, як оса», до бога вітрів еола: впрягла в ґринджолята павичку, сховала під мичку, щоб не світилася коса. але, посміявшись досхочу над героями поеми і їхніми , ми все-таки задумуємося про речі дуже серйозні. подавши в перших двох частинах своєрідну енциклопедію побуту, звичаїв і вірувань, письменник показав, що українці мають давній родовід і глибоке національне коріння. іван котляревський не просто заговорив про український народ, а заговорив про його найславетніші часи — добу гетьманщини, тобто державності, відображаючи козацьку славу своїх предків. тільки національно свідомий митець, який дбав про збереження мови, звичаїв, традицій і взагалі національної самобутності рідного народу, міг написати такі рядки:   но тільки щоб латинське плем'я  удержало на вічне врем'я  імення, мову, віру, вид.  отже, заговоривши про український народ, його історію, і. п. котляревський не лише утверджував цей народ як націю, а й відстоював його майбутнє

      краса людської душі.така витончена і яскрава, а можливо безбарвна. ніхто не знає яка вона.з одного боку, краса людської душі начебто і існує, а з іншого-хто зна. ми можемо коливатися в догадках вічність, але ніколи не дізнаємося поки не побачимо.   довести своє твердження я можу тим що на мою думку, роблячи певні вчинки ми формуємо своє майбутнє і тим самим прикрашаємо свою душу, або ж навпаки.         досить лише пригадати постать мавки із твору "лісова пісня". на мою думку, красу душі цієї лісової мешканки просто неможливо описати словами. маючи велику можливість помститися за своє втрачене кохання, вона просто пробачила. це може бути доказом того що мавка має чисту совість і прекрасну душу.       я чула досить багато висловів щодо слів про красу людської душі, але знаю я одне. те що ми вважаємо душею це ми є самі. і коли ми намагаємося забезпечити себе всим якнайкращим, роблячи при цьому погані діла, ми спотворюємо свою душу, а отже і самих себе.   і підсумовуючи міркування про красу людської душі, можна зробити висновок що вона є наслідком наших вчинків.