Написати буктрейлер по "чорній раді" п.кулі! ! ​

Центральним у романі є образ соціальних низів, черні (звідси й на­зва «чорна рада»). це узагальнений демократичний образ українського народу — запорозьких козаків, міщан, селян тощо… усі історичні персонажі роману, крім сомка, — брюховецький, васюта, вуяхевич — позначені владою й користолюбством, зажерливістю й підступністю. автор ставиться до них з неприхованою антипатією: «мізерна пиха розгорнулась усюди по гетьманщині. почали знатні коза­ки жити на лядський кшталт із великої розкоші… запобігаючи царської ласки, кожен себе глядить, аби йому було добре. о, неситая жадоба старшинування! гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки вер­ховодити над іншими». брюховецький — це політичний авантюрист і безчесна людина, яка давно втратила елементарну гідність і ловить у свої сіті простаків, до лукавства й демагогії: «усі будемо рівні! »; «хліб та вода — козацька їда» тощо… батько і син шрами, сомко щиро засмучені долею рідного краю, усе роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, про­те, на жаль, це не вдається. сомка та його побратимів змальовано в ро­мані найповніше і найпозитивніше. якима сомка виведено як продов­жувача справи б. хмельницького. про це свідчать сомкові слова: «зло­жити до купи обидва береги дніпрові, щоб обидва… приклонились під од­ну булаву! виженем недоляшка (тетерю) з україни, одтиснем ляхів до самої случі — і буде велика одностайна україна». з любов’ю зображений кулішем і паволоцький полковник шрам, палкий поборник об’єднання україни… чесний і скромний, шрам не терпить людей, які продалися шляхтичам за «лакомство нещасне» і зли­галися з поневолювачами народу… образ шрама, козацького полковни­ка і священика в одній особі, — це узагальнення характеру запорожців-старшин, їхніх звичаїв і патріотизму. гідний батька і син петро — «орел не козак». він до того гарний, що красуня леся не спускала з нього очей, а в тих очах «сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами». мужність, хо­робрість шраменка вражають навіть старих козаків: «не кожен здатен під кулями велику ріку перепливати»… у ту пам’ятну ніч, коли кирило тур викрав лесю, петро подався навздогін і, відстоюючи дівчину, бив­ся із зловмисником не на життя, а на смерть. окремо визначимо образ сліпого старця-кобзаря, у якому сконцен­тровано іншу проблему — народ і співець. це романтичний образ «бо­жого ясного чоловіка», людини національно свідомої, котра в мораль­ному плані стоїть дуже високо: вище міщан, селян, козацької верхівки… не шлунок, а дух визначає його сутність, тож він «наче бачить таке, чо­го видющий зроду не побачить». автор пише, що «душа його жила не на землі, а на небі»… найяскравіший з образів козаків — кирило тур. про те, що він ко­ристується симпатією автора, легко визначити з опису зовнішності ге­роя: «…здоровенний козарлюга. пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа , піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима…» цей портрет повністю виправдовує прізвище героя, справді схожого на тура. для кирила, за його ж словами, січ — мати, а луг — батько… го­ловне для кирила — козацька честь: «лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного». хоробрий лицар, бунтарської і дещо химерної вдачі, кирило не має корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчайдушних вчинків і козацького побратимства. перед гетьманом він тримається як рівня з рівнею… останній штрих образу тура, який ще більше посилює до нього симпатію, — викрадення вночі нареченої гетьмана, лесі, спроби визволити самого гетьмана сомка, за­судженого до страти. хуторяни, козаки череваня, живуть безтурботним життям на лоні ідилічної природи. про череваня, колись завзятого козарлюгу, а тепер обважнілого хуторянина, саме прізвище говорить. череваниха — «моло­диця свіжа й повновида, пряма, як тополя». про їхню дочку лесю напи­сано скупо, але промовисто: « чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — так усякому на душі мов сонечко світить». череванів хутір — ідеал куліша натурального життя людини в повній гармонії з природою і совістю, у дотримуванні божих заповідей (б. степанишин).

сіроманець — головний герой однойменної повісті м. вінграновського. це найстаріший вовк у світі. він давно втратив свою зграю і свою родину — дружину й дітей. їх убили люди. залишився сіроманець зовсім самотнім на цьому світі,нікому про нього подбати. та ще він і зовсім осліп, тому добувати поживу хижакові нелегко.

сіроманець не злий за вдачею, але в нього є особистий ворог серед людей — василь чепіжний. це він винищив вовків за те, що вони з’їли його козу. для мисливця метою життя стало звести зі світу вовка, тому сіроманець ховається від людини, яка ставить на нього капкани і риє вовчі ями, в одну з яких якось він все-таки потрапив. та це не обізлило вовка проти всіх людей. адже він прекрасно розуміється на характерах і вдачі людей, відчуває, хто йому друг, а хто ворог. незважаючи на те що він хижак, ніколи не заподіє зла тим, хто робив йому добро. так, коли їх із андрійком у степу застала заметіль, сіроманець ніс хлопчика на своїй спині, зігрівав своїм теплом, доки їх не знайшли. вовк урятував хлопчикові життя.

сіроманець — досвідчений і мудрий. він довгий час був ватажком зграї, виховав багатьох вправних, сильних і сміливих вовків. до його порад завжди прислухалися молоді вовки, на його думку зважали, «він снився молодим вовчицям». а ще його проклинали конюхи та пастухи, коли він завдавав шкоди череді чи отарі.

мені сподобався сіроманець. він благородний, справжній друг. вовк любив сашка й андрійка, був вдячний льотчикам за те, що вони приютили його, годували, турбувалися про нього.

а дружба сашка й вовка — це яскравий приклад гармонії людини й природи, яку ніколи не слід порушувати, бо це може до непередбачуваних наслідків.!