Есе я не боюсь небес мої відкриті груди , , чем можетеэто «момент» винниченка

Відповідь:Щоденник Тараса Шевченка («Щоденник», «Журнал») — записи Тараса Григоровича Шевченка, які він робив протягом року після одержання звістки про можливе звільнення з заслання і до приїзду в Петербург. Написаний російською мовою[1]. Окремі дослідники пояснюють написання Щоденника російською мовою тим, що це не був інтимний щоденник, а "журнал", що розраховувався на майбутню публікацію[2].

Тарас Григорович Шевченко (1860)

На початку 1855 року помер цар Микола І.

Амністія, проголошена Олександром ІІ, не торкнулась Тараса Григоровича Шевченка. Він продовжував перебувати у Новопетровському укріпленні[3].

Тільки згодом друзі поета домоглися звільнення його з заслання.

Одержавши від М. Лазаревського звістку про близьку волю, в болісному чеканні її, Шевченко почав 12 червня 1857 року писати «Щоденник».

В Петербург, до цього Шевченко декілька місяців жив в Нижньому Новгороді, очікуючи дозволу повернутися у столицю, він прибув тільки 17 березня 1858 року.

Сторінка «Щоденника» Тараса Шевченка. Автограф запису від 12 грудня 1857 року з портретом О. Герцена

Весь цей час він робив записи в Щоденнику і ще деякий час продовжував робити їх по прибутті в Петербург.

Текст Щоденника Шевченка закінчується поезією «Сон» (На панщині пшеницю жала …). Запис від 13 липня 1858 року.

Після цього рукою М. М. Лазаревського записано (рос. мовою): «Этот дневник подарен Т. Г. Шевченком М. М. Лазаревскому 12 июля 1858 года, в день именин Лазаревского».

Тобто, останній запис в Щоденнику Шевченко зробив уже на наступний день після того, як він його подарував Лазаревському.

Передостанній запис в Щоденнику датується 20-м травня 1858 року.

Автограф (текст Щоденника) заголовка не має.

На оправі, очевидно уже після смерті Шевченка, золотом витиснено (рос. мовою): «Дневникъ Шевченка с 12 июня 1857 до 13 июля 1858 года», а на корінці — М. Л. (ініціали М. Лазаревського).

Вперше Щоденник надруковано в журналі «Основа» (1861, № 5-12; 1862, № 1-8) з численними купюрами, зашифруванням багатьох прізвищ і зміною окремих слів та виразів.

Вперше, в перекладі українською мовою, Щоденник був опублікований 1893 року в Галичині під назвою «Записки, або Журнал Тараса Григоровича Грушівського-Шевченка» в журналі «Правда», т. 18-19. А також окремим виданням у 1895 році під назвою «Записки або Журнал Тараса Григоровича Грушівського-Шевченка» в перекладі Олександра Кониського.

Автограф Щоденника зберігається у Києві в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка АН України.

Пояснення:

іван брюховецький. іван брюховецький — запорозький кошовий отаман, проголошений січовиками гетьманом.

характер брюховецького як історичної особи, його способи досягнення своєї мети в романі відтворено правдиво. це був політичний авантюрист без совісті й честі, владнолюбна, хижа, підступна людина. своїми демагогічними обіцянками, фальшивим народолюбством він зумів до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманства.

 

 

спочатку ми бачимо брюховецького в романовому куті, де він стояв кошем, в і запорожців, городових козаків, міщан, селян. іванець (а це прізвисько говорить про його низьке походження) навмисне принижувався, підкреслював свою безкорисливість.

зате на «чорній раді» брюховецький з’явився пишно вбраним, з гетьманськими : булавою, бунчуком і корогвою, «позирав гордо, по-гетьманському, і тілько посміхавсь, узявшись у боки». він був упевнений у перемозі, бо далекоглядно прихилив на свій бік московських бояр, князя гагіна, який «взявши від іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає». він проголосив рівність, запросив на раду «бургомістрів од міщан» та «мужицьких виборних». однак ті, хто добре знав брюховецького, розуміли, що це лише гра в демократію.

лицемірство брюховецького виявилося ще й у тому, що перед обранням його на гетьмана він погодився на покарання кирила тура, а після того заборонив судити за ще гіршу провину олексу сечила, висміяв старійшин-січовиків і прогнав їх.

самолюбство й амбітність, підлість, уміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю запорожжя, слабкодухість брюховецького дорого коштували тогочасному українському суспільству, призвели до великих усобиць та кровопролиття.