Продовження до твору сімя дикої качки

коли юрко повернувся додому, то його почалу мучити докори і він вирішив написати листа тосі з вибачення. для нього це було дуже складно, але все ж таки гарні наміри перемогли у ньому і лист було відправлено. у листі він запитував тосю про те як там дика качечка зі своїми каченятами і просив у дівчинки дуже щире вибачення за свої вчинки. тося немогла не відповісти на цей лист. так вони листувалися весьнавчальний рік. а влітку юрко приїхав знову до села і вони разом з тосею кожного дня ходили годувати качку з уже здоровими каченятами.

 

Чи є щось чистіше і цінніше у світі, ніж людська душа? Кожна людина наділена нею від народження. Залежно від того, як дитину виховують, як вона думає і чим живе, душа або квітне, або занепадає. Занепад цього найціннішого скарбу людини — одна із найстрашніших нематеріальних речей, які можуть трапитись, якщо не плекати душу в любові, взаємоповазі та гармонії з навколишнім світом.

Людська душа — єдина на землі держава, і це цілковита правда. Адже навіть для цього невидимого для ока єства існують свої правила та закони, яких не можна порушувати. Недотримання неписаних обов’язків робить душу черствою, байдужою, повільно вбиває її.

Серед головних законів — збереження людської душі в чистоті та спокої. Людина повинна контролювати свої думки та емоції, якщо не бажає нашкодити собі. Совість — це далеко не останній фактор, який впливає на стан людської душі. Адже залежно від того, світла чи заплямована вона, людина або почувається добре, або картає і гризе себе зсередини. Від цього страждає і крихка душа: будь-які вияви емоцій безпосередньо на неї впливають.

Один із наступних законів у державі душі — це життя в гармонії з навколишнім світом. Якщо ти любиш людей, то й люди любитимуть тебе і будуть ставитись до тебе добре. Якщо ти добре ставишся до своєї Землі, дбаєш і піклуєшся про неї, то й вона тобі віддасть сторицею. Усі ці чинники загалом вплинуть на твій внутрішній стан, на стан твоєї душі. Вони немов зерно: або проростуть здоровим колосом, або навіки загниють на неродючому ґрунті черствої душі.

Стан людського єства безпосередньо пов’язаний з формуванням людської особистості, становленням її здібностей та навіть з визначенням її настрою на певний день. Якщо душа знаходиться в рівновазі, гармонії, чистоті та спокої, то й поведінка та ставлення людини до життя будуть позитивними. Таких людей називають оптимістами.

Якщо розуміти під словом «душа» маленьку державу, то оптимісти це ті, хто населяє щасливу й світлу душу. Аналогічно песимісти населяють заплямовану й чорну душу, душу людини, яка загубилась у поганих намірах та емоціях, у повсякденній суєті.

Раніше люди запитували себе: що є людська душа? Ми не можемо побачити її, доторкнутись до неї, почути її запах чи звучання. Проте ті особи, душа яких випромінює світло, помітні здалеку. У той же час люди, душевне світло яких потускніло чи згаснуло, також не залишаються поза межами уваги. Але якщо перші притягують до себе, то другі відштовхують.

Объяснение:

я надеюус тебя

Щедрий вечiр роздiл перший як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок. це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. а згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. i хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, — лiто, я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi. а як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну: — вставай, михайлику, вставай. — ма-мо, iще одну — струси цю крапелиночку. — — гляди, ще боки вiдiспиш. тодi що будем робити? рядно i тепло iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. та хiба це пособить? — вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце. а ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею. на тебе, на твої пошматованi видiння знову слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, — лiто, лiтечко! воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. i все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити! як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно. дiдова хата дiсталася дядьковi iвану й дядинi явдосi. вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза