Бережи матір-природу за повістю бориса харчука " планетник"(твір-роздум)25 речень

твір "планетник" вчить кожного  виховувати у собі   бережливе ставлення до природи та   її краси, прищеплювати з самого дитинства   риси чуйності, доброти, відповідальності за доручену справу. хлопчик, залишившись самотнім через негативне ставлення сільських дітей до нього, знайшов порозуміння і підтримку у природі. тому, я  вважаю, що людина і природа міцно взаємопов’язані між собою. і ми повинні    сприймати природу не тільки очима, а й душею, серцем.

ми повинні наслідувати планетник і робити все для збереження природи. ніколи не можна ображати ні рослинки, ні тваринки, тому що вони теж живі.  «він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старався не толочити постолами трави — усе живе, усе для чогось призначене. навіщо ж його мучити й нівечити? ».  про це також говорить багато повір"їв і прикмет українського народу, які так старанно вивчав сам планетник.

для планетника головним є  збереження природи, її краси і ми маємо брати з нього приклад для власних вчинків. для того  « жити і вдосконалюватися — піднятися до краси і сили природи, до волі і єдності».

                                                                                                                                                                             

Оповідь у творі ведеться від імені головного героя — хлопчика михайлика. це сам михайло панасович стельмах у дитячі роки. дитинство письменника припало на нелегкі 20-ті роки xx століття, коли відбувалося становлення нової держави, яке холод, голод і злидні. михайлик розповідає про своє життя й переживання, про своє ставлення до всього, що він бачить навколо, свідком й учасником чого доводиться бути йому самому. образ михайлика розкривається різними засобами: це і самохарактеристика, і розповідь інших про вчинки героя, про ставлення до нього батьків, дядька себастьяна тощо. михайлик дуже любить казки та легенди, які розпові йому дідусь дем’ян та бабуся. мабуть, тому світ навколо іноді здається хлопцю чарівною казкою: зорі у високому небі, запах жита в полі та різних трав у лісі, перепілка в житі й дятел на старій груші. хлопець шанує й оберігає природу, тонко відчуває її красу.з великою любов’ю та пошаною герой описує людей, які прищепили йому любов до праці, книги, добра й краси в житті: це батько та мати, бабуся з дідусем, дядько себастьян. ці неосвічені, бідні люди мали найголовніше — великі душі й добрі серця. ми розуміємо, що саме родина сформувала з хлопця чесну, працьовиту, порядну людину, а нестатки навчили співчувати чужому горю (пригадаймо хоча б епізод, коли михайлик є голодній жінці з дитиною, ві їм гарбузове насіння).михайлик — допитлива дитина, любить навчатися, читати. він перечитував усе, що тільки потрапляло під руку, навіть прочитав книжку з дивною назвою «космографія». згодом і сам вирішує стати письменником. спочатку михайлик багато перечитав книжок, особливо таких, де є стрілянина. а потім і сам захотів написати п’єсу.але михайлик — не якась там ідеальна дитина: він дуже жвавий, веселий, непосидючий, любить розважатися й бешкетувати з друзями, спілкуватися з подружкою любою.  «прямо над нашою хатою пролітають лебеді» — так починається повість. цим образом вона й завершується. гуси-лебеді — своєрідний символ дитинства, який осяює все доросле життя людини: «гуси-лебеді летять … над моїм дитинством, … над моїм життям! » читать полностью:  

Воповіданні "каторжна" розкривається доля докії — дівчини-напівсироти. каторжною її зробило життя з байдужим і вічно п'яним батьком, що після смерті дружини створив нову родину, в якій для рідної доньки не знайшлося навіть ласкавого слова чи прихильного погляду. мачуха нещадно била дівчину, змушувала її працювати, морально принижувала. для всіх докія була чужою, тому росла, немов вовченя. але ж вона також була людиною, що потребувала любові й ласки. будучи від природи доброю, докія, незважаючи на жорстокість мачухи, якось взяла на руки малого івасика та, цілуючи його, примовляла: "голубчику ти мій, манесенький! поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама " та мачуха звеліла дитині вдарити докію, і мале штовхнуло дівчину кулачком. кинувши дитину, докія мало не вбила її та замкнулася в собі остаточно. саме нелюдське ставлення зробило її черствою, злою, замкнутою. навіть не плакала вона, коли мачуха щоразу скажено лупцювала або тягала її за волосся. не було кому й іти докію, на вулиці з неї сміялись, а вона мала лише відбиватися, кривдникам стусани. тільки калина на городі трохи розраджувала самотню каторжну. там вона плакала, бо "в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! і те серденько так хотіло любити, так хотіло! але ж любити було нікого! " та калина була найдорожчим, що мала докія, вона нагадувала дівчині померлу матір. тому тяжкої кривди, невимовного болю завдала героїні мачуха, зрубавши дерево, — ніби вдруге осиротіла й без того самотня дитина. коли докія стала дорослою дівчиною, нічого не змінилося: так само не було з ким поговорити, до кого пригорнутися.