Аналіз твору в.симоненко лебеді материнства

лірика одного з найкращих українських поетів в.симоненка приваблює нас і самобутньою образністю поетичної мови, відкритістю й чесністю автора, пристрастю й непоборним духом своїм. а ще більше — ніжністю і ліризмом, глибоким j проникненням в душу людини. сповнена вогнем його палкої душі, вона й сього-' дні є окрасою нашої літератури.одним із найпопулярніших віршів в.симоненка, який став справжнім поетичним шедевром, є його вірш «лебеді материнства». незвичайна, романтична навіть сама назва твору. у центрі уваги автора — мати. найкраща, наймиліша, найрідніша у світі! вона завжди в турботах і клопотах про своїх дітей. це її добре серце, невтомні руки роблять наше дитинство щасливим, схожим на дивну казку, повну чарівних видінь.заглядає в шибу казка сивими очима,материнська добра ласка в неї за плечима.втомлена постійною нескінченною роботою, піклуючись про добробут сім'ї, мати і ввечері знаходить час попестити дитину, розповісти казку, заспівати колискову. і з'являються чарівні видіння: у хаті на стіні танцюють лебеді. і ніби чується тихесеньке тріпотіння їхніх крил, чується, як вони лопочуть «крилами і рожевим пір'ям». ласкавий неньчин голос благає, щоб зорі опустились під вії синові. наступає тихий, спокійний сон, який оберігатиме мамина турбота і її велика, свята материнська любов.поезію «лебеді материнства» можна умовно поділити на дві частини. у першій частині ми бачимо, як турбується мати про маленького сина, який лежить ще в колисці.і мати для нього — увесь світ.у другій — образ матері переростає в образ матері-батьківщини, рідної поетові україни. життя поставить перед сином нові вимоги, нові клопоти, але мати завжди буде турбуватися про сина.виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,виростуть з тобою приспані тривоги.але як би далеко не завела доля сина, завжди за ним «будуть мандрувати очі материнські і білява хата». з'являться на його життєвому шляху і брати по духу, і диво-наречені, але нетлінною, найбільшою завжди буде материнська любов.багато в людському житті буває випробувань. може, й доведеться десь впасти на чужому полі, але завжди треба пам'ятати, що навіть і в такий час «прийдуть з україни верби і тополі», «тугою прощання душу залоскочуть» і зроблять легшими навіть останні твої можна все на світі вибирати, сину,вибрати не можна тільки батьківщину.бо вона, батьківщина, як і мати, в тебе одна. не забувай же цього ніколи. і хай життя наше, освітлене святою материнською любов'ю, завжди буде чесним, незаплямованим, гідним, щоб ніколи ні матері, ні батьківщині не було соромно за нас, щоб могла вона пишатися нашими ділами, радіти нашим успіхам, величатися нашими іменами.цьому вчать нас лебеді материнства, які злітають із теплих співучих долонь талановитого витязя молодої української поезії — василя симоненка. летять у вічність.

Бездуховність – одна з найбільших проблем сучасного суспільства. традиційно під бездуховністю прийнято розуміти відсутність у людини високих життєвих прагнень, принципів, ідеалів буття, почуття піднесеності. на жаль, при погляді на багатьох сучасних людей складається враження, що вони абсолютно бездуховні, це має багато різних проявів. найяскравішим прикладом бездуховності в житті людини є пріоритет особистого над суспільним. сьогодні життя складається так, що дуже багато людей зовсім не замислюються про загальне благо. усі прагнуть стати успішними особисто – хочуть забезпечити собі сите й задоволене життя за будь-яку ціну, не замислюються про великі цінності сучасності та про інших людей, які іноді чогось сильно потребують. наприклад, люди не приділяють достатньо уваги тим, кому потрібна їхня . бездуховні люди намагаються сховатися від сплати податків, не хочуть брати участь в суспільно корисних заходах, завжди віддаляються від суспільства, щоб бути тільки наодинці і не чинити ніяких корисних дій в суспільстві. втім, суспільство дуже швидко визначає таких людей і застосовує по відношенню до них справедливі заходи відповідальності.

Видатний український письменник панас мирний у романі "хіба ревуть воли, як ясла повні? ", змальовуючи історію села піски, витворив майже столітню історію всього українського селянства.  зі сторінок роману постає перед нами україна, якою вона була до закріпачення. серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. вільної землі було неозорно. приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. та не стало рівності між людьми — не стало братства. козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. кругом україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. кругом неволя, кругом сум людський.  піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу.  та не обминуло лихо піски, як і всю україну, — потрапили вони в неволю. дісталося село пану польському. пан польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до й до пісок! генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби "  кріпаки почали тікати. але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські.  люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. перестали навіть тікати. неволя, як той чад, задурманила людям голови. село зубожіло. обшарпане, обтіпане. стали прокидатись де-не-де злодії — новина в пісках! раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно.  реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів.  панас мирний у романі "хіба ревуть воли, як ясла повні? " розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. як належала панам польським вся влада в повіті ("сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племі"), у них вона залишилася й після реформи.  що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? над цим питанням й примушує замислитися роман панаса мирного.