Розповідь гарні не красиві слова гарні красиві справи

інколи людина може дуже гарно говорити про себе чи про свою любов до інших. але чи слова завжди у біді? коли ми потрапляємо у лиху ситуацію, то нам потрібна реальна . 

можна багато говорити про любов до батьків, про повагу до них і захоплення . але є більш надійний спосіб виявити свої почуття.   візьми ганчірки та помий посуд, підлогу, полий квіти та зроби сам є завдання, зустрінь батьків гарячим чаєм чи підігрітою вечерею. вони зрозуміють без гарних слів, що ти їх любиш і поважаєш . твої гарні вчинки зроблять їх життя радісним та гарнішим.

 

 

То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого праця і спочинок зробили щасливим; ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще. степовим вітром., із не втраченим іще смаком до волі, широких просторів. м.  коцюбинський. оповідання «дорогою цілою» (інколи його називають повістю) було написане напередодні першої російської революції (1901 коли почався масовий робітничий і селянський рух. цього ж року з’явилася «пісня про буревісника» м. горького з її крилатим закликом «хай ще дужче вдарить буря». м. коцюбинський, як і всі передові люди росії, чекав революційної бурі, вважав за свій обов’язок підготувати народ до революції. головний герой оповідання –  остап  мандрика. змалку він, «затаївши дух», слухав розповіді свого столітнього діда про запорізьку січ, про боротьбу українського народу за волю. ці розповіді будили в голові дитини химерні мрії, формували вояцький запал. пізніше, ставши дорослим, остап на собі відчув соціальну несправедливість, і бунтарський дух його загартовувався. він почав мріяти про волю і готовий був заплатити за неї дорогою ціною. сила його прагнення до волі, як і прагнення усього українського селянства, підкреслюється метафорою: «ярмо було накладене на шию дикому турові» й порівнянням: «мов талії води під теплим подихом весни річкою текло вкраїнське селянство». людл ховалися від панів, мов від дикого звіра. остап любив рідний край, йому тут був знайомий кожен кущик, кожна стежка. та панщина розлучила його з домівкою, до того ж пан погрожував віддати юнака в солдати, покарати за бунтарський характер. хочу звернути увагу на те, що остап не самохіть утік з україни. нижче наведена цитата доводить об’єктивність моєї думки.коли селянин опинився за дунаєм, дивне почуття обхопило груди: замість радості – сильне обурення охопило його істоту. в один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у рідному краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки. однак, втеча за дунай не принесла остапові сподіваної волі. разом із соломією за короткий час перебування у плавнях, вони зазнали багато горя і страждань. незабутнє враження полонить душу і серце, коли читаєш рядки оповідання про те, як знесилені, голодні молодята довго не могли вибратися з безмежного моря комишу. особливе значення для розуміння остапа мають описи його думок і переживань, коли він залишився у плавнях сам. він не хоче вмирати, він хоче жити, бо «не зазнав усього, не жив ще». йому хочеться відкритими очима подивитися на сонце, побачити світ божий, людей і кохану жінку. остап мандрика – художнє втілення народної неприязні до панів, прагнення до волі. він ненавидить рабські душі, не розуміє тих, хто з панського ярма. мужність, волелюбність, готовність до боротьби, вірність у коханні – саме на цих рисах акцентує увагу автор. однак, тогочасні умови життя не сприяли пошукам правди, справедливості, поваги до простої людини.

Соломія уособлює найкращі жіночі риси – відданість коханому, стійкість та самовідданість. не бажаючи бути іграшкою своєму чоловіку, якого вона не кохає, соломія вирішує йти за остапом хоч на край землі, а саме – на волю, в бессарабію: «пропадай воно все пропадом… піду і я світ за очі… вже ж за тобою, хоч серцеві легше буде…». на цьому шляху вона демонструє неабияку відвагу, яка притаманна лише сильній жінці: «соломія все йшла. вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди».     вона готова тягнути остапа на собі в буквальному сенсі, про що свідчить епізод, коли її коханого було поранено. відданість остапу не мала меж: «люді добрі,— благала соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь, прийміть нас до хати… ви ж бачите — пропадаємо… чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… я вам оддячу, я вам одроблю… візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… ось нате…»