Цитати до образів якима сомка та івана брюхоецького з твору чорна рада

сомко

а сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. сомко має в переяславі свої крамні комори в ринку, так васютинцям і звадливо. отак зітнуться, да й до шабель. сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. а сомко, знаєте самі, доводиться юрусеві дядько, бо старий хміль держав уперве його сестру ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про

а сомко, знаєте, який? зараз загориться, як порох. «пане гетьмане,— до юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компані»

 

іванець брюховецький

васюта хоче собіі гетьманства і не слухає сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом брюховецького зовуть.

іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «коханий іванець! іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «держись, юру,— каже, бувало, синові,— держись іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». от юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже іванець, те й свято. мабуть, нечистий напутив його. почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. той і настановив його хорунжим. як же ото юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на запорожжє. а там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «іван мартинович! іван мартинович! » а він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою пої

запорожці так собі його , що зозвали раду, да й бух іванця кошовим. тепер уже він іван мартинович брюховецький. ні на що славне запорожжє, коли такі гетьмани настали!

 

 

 

 

 

т.г.шевченко — центральна постать українського літературного процесу xix ст. його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. у своїй поезії шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціальне обмежено.

збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. автор "кобзаря" виробляв і утверджував нове художнє мислення. його роль в історії української літератури більша, ніж роль пушкіна в російській, міцкевича — в польській літературі. його значення в розвитку передової вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж в історії поезії.

наша дума, наша пісня

не вмре, не

от, де люде, наша слава,

слава україни!  

без золота, без каменю,

без хитрої мови,

а голосна та правдива,

як господа слово.

тарас григорович шевченко народився 9 березня 1814 р. у селі моринцях звенигородського повіту київської губернії у родині григорія шевченка та катерини бойко. батьки шевченка були кріпаками магната василя енгельгардта. наступного року родина (у якій крім тараса, було 6 дітей: старші - катерина, марія і микита, молодші - ярина, марія і йосип) переїздить до кирилівки. у віці 8-ми років батько віддає тараса до школи до дячка-вчителя павла рубана. 1823 р. помирає мати тараса, а через два роки помирає і батько. залишившись сиротою, малий тарас спершу жив у дячка павла (де пас свині, працював разом з наймитами), згодом був школярем-попихачем у дяка п. богорського (де майже голодував), далі у лисянського диякона-живописця великими відрами носив воду з річки та розтирав фарби. з 1827 р. наймитує у кирилівського священника г. кошиця.

з ранніх років тарас цікавився народною творчістю, у дяків він навчився читати і писати, також рано виявився у хлопця хист до малювання, який помітив маляр з села хлипнівці, але тарасу було вже чотирнадцять років і його зробили козачком енгельгардта. в той час молодий шевченко вперше закохався в дівчину оксану. родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку, але надії були марними, бо восени 1829 р. разом з обслугою енгельгардта шевченко виїздить до вільна. розлука була несподівана і довга, усе своє подальше життя шевченко буде з ніжністю згадувати ту дівчину, яку колись кохав. помітивши у хлопця хист до малярства, енгельгардт віддає тараса вчитися до досвідченого майстра (можливо, яна рустемаса).

1831 р. шевченко приїздить до петербурга, а вже наступного року енгельгардт законтрактував шевченка на чотири роки ширяєву - різних живописних справ майстру. 1836 р. шевченко у складі артілі ширяєва розписує театр у петербурзі. знайомиться з іваном сошенком, гребінкою, григоровичем, венеціановим, жуковським, брюлловим. у лютому 1837 р. товариство художників дозволило шевченкові (неофіційно) відвідувати навчальні класи. квітень 1837 р. брюллов створює портрет жуковського, який був розіграний у лотереї за 2500 карбованців - за ці гроші було викуплено шевченка з кріпацтва, а 25 квітня 1838 р. тарасу була вручена жуковським відпускна.

у сучасному світі і суспільстві бути патріотом абсолютно не модно і навіть незвично. у деяких випадках люди, які відчувають любов і повагу до сучасної країни, навіть намагаються приховати це, щоб не бути осміяними. це досить сумно і неприємно, але зрозуміти це можна. пов’язана така неприємна ситуація з тим, що в сучасному світі цінність країни відійшла далеко з першого плану, на перший план сьогодні вийшла людина, цінність її життя, здоров’я, добробуту та іншого. любов до країні не вітається, люди в основному чекають від країни в особі держави забезпечення їхнього життя за свої податки тощо.

але, перш за все, варто сказати, що нерідко люди просто плутають держава і країну. держава – це більшою мірою владу. не любити нинішню владу або взагалі яку-небудь владу далеко не означає не любити свою країну. а патріотизм – це саме любов до країни – до її природи, до співвітчизників, до архітектури і місцевості любимого і рідного міста. хіба соромно любити все це і спокійно визнавати таку любов? я думаю, що це зовсім не соромно, не складно визнається і досить справедливо.

як і любов до чого-небудь або будь-кого іншого, любов до країни накладає на людину відповідальність. щоб любити країну відповідально, щоб бути відповідальним патріотом, необхідно робити певні дії. як мені здається, патріотичне ставлення і любов до країни означає терпимість. далеко не завжди країна виправдовує вимоги людини до неї. іноді людина не задоволена своєю країною, але вона повинна залишатися сильною. найголовніше – не виїжджати за кордон. важливо набратися терпіння і, безумовно, починати покращувати країну з себе самого. якщо кожен українець почне з себе, постарається зробити україну кращим місцем для життя і подасть усім приклад, я впевнений, що у нього вийде і він переконається в тому, що його старання ніколи не були марними. також дуже важливо розуміти, що любити україну і бути патріотом – це любити кожну окрему людину в цій країні. не можна ділити українців на категорії і сорти, не можна ставитися до когось краще, а до когось гірше. всі тут рівні і однаково заслуговують повагу, любов і терпимість.