Треба скласти план до усієї 3 частини твору тореадори з васюківки

Софійка любила казку "Русалонька". Нетямущий і красивий принц нагадує їй однокласника Вадима Кулаківського, який не звертає на дівчину уваги і надає перевагу Ірці Завадчук. У Софійки є тітка Сніжана, у якої скоро має бути весілля з красенем Валентином. Мама Софійки раділа, що її сестра нарешті вийде заміж, бо раніше вона перебирала женихами: її не влаштовували прізвища, але тепер вона буде Біла. Мама й тітка самі шили плаття, Софійка в цей час доглядала свого 3-місячного братика Ростика. Батько Софійки був у відрядженні, а місяць тому вони переїхали у нову квартиру. Кожного разу, коли був повний місяць, поверхом нижче Софійка чула дивні звуки: хтось бігав, охкав, стукав, сміявся. От і цієї ночі знову таке відбувалося.

2. Вилазка до шафи

Зранку мама і Софійка пішли до баби Валі – сусідки навпроти, якій мешканці загадкової квартири довірили ключі, аби поливала вазони. У квартирі був перекинутий стілець і валялася блакитна стрічка. Баба Валя не вважала це дивним. У школі Софійка дала списати українську Кулаківському, але він не звертав на неї уваги. Після уроків Софійка провідала колишнього сусіда Сашка, який і досі мешкав у напівпідвальчику з мамою і трійнятами сестрами. Сашко намагався забезпечити свою родину: важив людей, продавав дрова (гіллячки, які збирав у дворах), ряст. Софійка розповіла йому про свою гімназію, весілля тітки і пережиті нічні страхи.

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку еони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлото, шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам'ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: «Гут... кіндер... гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров'ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так. що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.