Твір-роздум на тему "нерівність душ - це гірше, ніж майна" не за марусею чурай

Ятобі ідею написання твору. на мою думку,нерівність душ - справді дуже пекуча та проблема будь-якого періоду,будь-якого століття.дуже часто люди розчаровуються в тих,з ким колись планували пов*язати своє майбутнє,кому вірили,кому довіряли.нерівність душ,що це? це люди, душі яких розділяє між собою висока стіна,збудована зі зрад,непорозумінь,сварок.цю стіну зруйнувати майже неможливо.вона міцна,вона надто тверда.люди можуть споріднитися між собою,навіть якщо їхній матеріальній статок різниться,адже все це матеріальні здобутки,їх можна як отримати,так і залишитися без них.а ось протилежності душ - зрівняти не можна ніколи. думаю,далі напишеш сама.

У«блакитній дитині» перед нами розгортаються непрості будні толі-школяра, його змужніння і моральне зростання, пізнання правди і кривди життя. оскільки в селах у ті, та й пізніші часи здебільшого функціонували семирічки, для завершення навчання необхідно було їхати до містечок. так сталося і з толиком. його навчання з восьмого по десятий клас художньо відтворені у третій частині повісті «маскулінум, фемінінум, нойтрум» .  служба в армії, нелегкі будні молодого бійця, загартування тіла й духу розгортаються перед читачем у заключній, четвертій частині книги, яка носить назву військової команди з кількасотлітнім стажем, відомої солдатам від петра і і суворова до жукова і роко-совського — «ать-два! »  нарешті фінал твору розгортає перед нами страшний початок великої вітчизняної війни, її перші дні й тижні. автобіографізм цієї частини тетралогії, що має назву «замість епілогу. граната» , особливо очевидний. це найдраматичніша частина повісті, яка вражає глибоким психологізмом, коли художні деталі створюють сугестивний ефект присутності в ситуації. читаючи, фізично відчуваєш запах пороху, диму, горілої землі, пронизливий звук бомб, крик поранених.. розгубленість, страх, тяжкість перших утрат, нелюдська втома, голод і біль зливаються в один важкий камінь, що душить людину. але сила духу проявляється якраз у подоланні цього: «ми стали тими, ким і повинні були стати, і недалека війна готувала нам суворий екзамен: на мужність і зрілість. і ми складемо його живі чи мертві» [1, с. 596]. і склали, пройшовши нелюдські випробування. так, розпові епізод, коли сусідка проклинала хлопчиків за крадені огірки, письменник переплітає два часові плани, з минулого прокладає місточок у майбутнє: «ми лежали, причаївшись у картоплинні, не раді уже й огіркам; лежали й не відали, що пророкування тітки одарки здійсниться повністю, тільки набагато пізніше. партизана миколу повісили фашисти в сорок другому році ванька теж не минула лихая година, тіткою одаркою. горів мій товариш аж двічі в підбитому літакові, та обидва рази рятувався на парашуті» [1,с. 359-360].  так у хронологічній послідовності розгортається художня біографія героя на тлі життя його покоління. цікавим є образ автора-оповідача, який то зливається з образом головного героя, то дистанціюється від нього, через ліричні відступи, коментарі, іронічні висловлювання виражаючи власне ставлення до зображуваного.  отже, художній час повісті охоплює такий складний у вітчизняній історії період від кінця 20-х років до 1941-го.  образ часу, духу епохи, соціальний аспект раннього періоду свого життя, який припав на непростий час 1920—30-х років, висвітлений письменником своєрідно. а. дімаров, зображуючи світ очима толика, через художні деталі висвітлює ту тяжку епоху.  спогади через призму дитячого сприйняття. тому для толі їхня убога хата (читаємо про інтер'єр домівки вже на перших сторінках) , напівголодне існування (сусіди держали корів, свиней, а в їхній сім'ї був тільки невеличкий город) , тяжка праця матері — все це не здавалося малюкові чимось неприродним. трагізм епохи розуміємо ми, читачі. з інтер'єрних, портретних, психологічних деталей складається картина злиденного побуту сільської в чительки та її синів

Сучасник івана франка, лесі українки, павла грабовського, володимир самійленко увійшов в українську літературу як усебічно обдарована людина — талановитий лірик, дошкульний сатирик і фейлетоніст, драматург і перекладач. у центрі його інтересів завжди була україна і її багатостраждальний народ, задля неї він, власне, і жив, тому зневажливо ставився до псевдопатріотичної деяких земляків. їх базікання про «високі матерії», неробство, боягузтво володимир самійленко висміює у вірші «патріоти». сюжет його простий: двоє хлопців стояли і розмірковували, а точніше, базікали, про «долю своєї землі». на словах вони «боронили» права народні, роздумували «про окремість натури», «давність своєї культури», фантазували про те, «як дійде народ своїх прав». а третій хлопчик стояв собі мовчки, бо «він мовити красно не міг», але щиро вболівав за долю своєї безталанної україни: вбачались йому патріотиіз купою слів голосних,а поруч мільйони голоти,і темність, і вбожество