Спільнокореневі слова до слів: зима, учити, добрий, осінь!

Зимовий, зимувати, зимно учитель, поучати, учений добро,   добросовісний, предобрий осінній, 

Зима - зимовий  учити - учитель - учень добрий - доброта  осінь - осінній

Пам’яті віктора баранова 30 липня виповниться три роки, як не стало віктора баранова – відомого поета, прозаїка, перекладача, голови національної спілки письменників україни. вшановуючи пам’ять віктора федоровича, пропонуємо вашій увазі (у вигляді) статтю юрія килимника про творчість в.баранова, написану 2009 року. вочевидь, багато міркувань автора залишаються слушними і сьогодні. юрій килимник у газеті „культура і життя” (№ 10 від 11 березня 2009 року) увагу мою надрукований фрагмент із книги „честь поетів” письменника миколи савостіна із столиці молдавії. використовуючи невідомі широкому загалу знакові факти з життя поетів різних епох і куточків світу, автор доводить, що поет будь-де – більше, ніж поет, що покликання поета не дарунок пустунки-долі, а нерідко рівний каторзі обов’язок „сина богів” і „брата дервіша”. коли читав цей уривок, майстерно перекладений київським письменником валентином чудним, я відразу ж згадав один з найвідоміших віршів сучасного українського письменника віктора баранова «до українців», який він написав весною 1989 року. вибір мій зрозумілий. як жодна з його поезій, саме ця найбільш, сказати б, українська. якщо бути щирими і максимально об’єктивними, то, визнаймо, що не багато з нас здатні виявляти таке ставлення до українства як великої спільноти людей. проте, на щастя, подекуди з’являються особистості, котрі інакше бачать світ, а відтак і своє місце в ньому. вони не озираються на когось, описують свої відчуття. їх одиниці, але в кожній літературі до їхнього голосу прислухаються. «до українців» належить перу саме такого автора. віктор баранов народився 14 жовтня 1950 року в селі кривуші кременчуцького району полтавської області. закінчив філологічний факультет київського державного університету ім. т. шевченка. поет, прозаїк, перекладач, культуролог. працює головним редактором журналу «київ» (нагадуємо: стаття написана 2009 р. – голова київської організації національної спілки письменників україни. автор 15-ти книг поезії і прози, численних перекладів з різних літератур. лауреат кількох літературних премій, зокрема міжнародних. очолює наглядову раду міжнародного конкурсу з української мови ім. петра яцика. заслужений діяч мистецтв україни. в його інтерв’ю «культ книжки – це культ найкращого в людині», розміщеному в одному із цьогорічних січневих випусків «порталу українця», є цікава думка про роль письменника у вітчизняній культурі: «…коли люди не читають книжки, вони морально , не чують сигналів, які письменник подає суспільству. власне, є така формула: письменник – це сейсмограф суспільства. сейсмограф – це прилад, який сповіщає про загрозу землетрусу, а письменник у своїй творчості обов’язково хоч трохи передбачає: показуючи суспільству те, якою воно йде дорогою, він попереджає – такі-то кроки можуть бути згубними, шкідливими. оповідає в художній формі, яка, на противагу інформативності, «натискає» на серцеві струни, через емоційне, чуттєве сприйняття добирається до свідомості, впливає глибше, подає вистражданий сигнал до дії». погодьмося, це безмежна тема, яку в повному обсязі взагалі неможливо втиснути в жорстку систему коментаря. а… утім, досить цих «а». і так, , читач вже заінтригований тим, що ж такого особливого створив цей талановитий, небайдужий і чесний літератор, який хоче добра співвітчизникам, своїй країні. на мою думку, він вибудував «до українців» справді фахово. саме віктор баранов зробив це, а ніхто інший не наважився! хто в цьому хоче переконатися, може цей хвилюючий людську душу поетичний твір почитати. ось він, вірш «до українців»: я запитую в себе, питаю у вас, у людей, я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці – де той рік, де той місяць,той проклятий тиждень і день, коли ми перестали гордиться, що ми – українці? і що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот, і що є у нас дума, яка ще од байди нам в’ється, і що ми на вкраїні – таки український народ, а не просто населення, як це у звітах дається. і що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина, і що щедрість – у серці, а не в магазинних вітринах. і що є у нас мова, і що українська вона, без якої наш край – територія, а не вкраїна. я до себе кажу і до кожного з вас: – говори! говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати! запитаймо у себе: відколи, з якої пори почали українці себе у собі забувати? запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття, у якому свідомості нашій збагнути незмога, чом солодшим од меду нам видався чад забуття рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога? українці мої! то вкраїнці ми з вами – чи як? чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата? чи в могили забрати судилось нам наш переляк, що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»? українці мої! як гірчать мені власні слова… добрезнаю, що й вам вони теж – не солодкі гостинці. але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива, коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Укожної людини є найпам'ятніші, найдорожчі місця в житті. для мене — це моя рідна домівка, мій дім, моя вулиця. коли я була зовсім маленькою, мої батьки одержали квартиру в новому районі на вулиці дружби народів. я вважаю, що ця назва символічна, адже саме дружба між людьми є запорукою найкращих почуттів: дружба перетікає в любов, без дружби немає вірності, з дружби починається людяність.  дванадцять років тому на місці кукурудзяного поля і колгоспних ферм «виріс» молодий житловий масив. білі багатоповерхівки височіли над землею, ніби торкаючись хмар рогачами телеантен, і самі нагадували хмари. я і мої ровесники зростали разом із цим районом, тут нам усе близьке і знайоме.  наша вулиця пряма і широка. улітку тут багато зелені, адже на один бік припала лісосмуга, перетворена на затишну алею. з іншого, сонячного боку,— завжди багато квітів, проте і дерева за дванадцять років вже встигли підрости. край вулиці виходить у поле. із вікон верхніх поверхів відкривається чудовий краєвид — неосяжні зелені поля, які на початку літа золотяться соняшниковим сяйвом. інший край вулиці впирається у широку автомобільну магістраль, за якою починаються приватні забудови. хоча одноповерхові будиночки і претендують на оригінальність архітектури, я люблю багатоповерхівки. особливо приємно дивитися на дев'ятиповерхівки з візерунками біля дахів — це будинки поліпшеного планування. вони виділяються своєю оригінальністю. вулиця дуже довга, а з обох її країв розташувалися «універсами». їх спроектовано майже однаково, тому вулиця набуває своєрідного обрамлення.  для обслуговування жителів на території нашого мікрорайону заплановано необхідні громадські та державні заклади. більшою мірою вони розташовуються на перших поверхах багатоповерхових будинків, за винятком хіба що магазинів і кафе. кафе «лотта» стало улюбленим місцем відпочинку молоді. а між будинками у затишних дворах розташувалися дитячі садочки та школи. в і житлових будинків моя школа.  ця триповерхова споруда побудована так, що багато її вікон виходять у внутрішній дворик із клумбою посередині, на якій росте велика ялина. перед центральним входом полум'яніють на клумбах квіти, а березова алея, яка веде до школи, створює затишок, підносить настрій.  я люблю свою вулицю будь-якої кори, але особливо восени. це час, коли все залите золотом, яке перемежовується з багрянцем.  із вікна мого будинку добре простежується увесь мікрорайон, а легкий вітерець ранньої осені сповнює кімнату пахощами зів'ялого листя.