Твір-міркування чому ми називаємо природу живою книгою?

                  природа жива книга                                                                               ми називаємо природу живою книгою.                                                                     тому, що природа зберігає живих істот, в цій "книзі" зберігаються різновиди тварин, птахів, звірів.

містичний замок

чарівне закарпаття милує неповторними крає, багатством кольорів та незабутніми панорамами всіх тих, хто приїжджає в гості та живе тут. одним із найвидатніших місць області є справжній замок паланок, який захоплює нас своїм силуетом при сході раннього сонечка.

дивна назва цієї історичної пам'ятки походить від маленького містечка, полями та ровом з водою, що знаходиться біля підняжжя 68-метрової гори, на якій він і розташований. говорять, що перша споруда, яка згодом перетворилася у сучасний замок, була збудована білими хорватами в x ст., які проживали тут. першим володарем міцної фортеці став князь федір корятович, який перетворив її у свою резиденцію. він же викопав величезний колодязь, з якого, за легендою, кожну ніч виє чорт. навколо споруди ростуть зелені дерева. вони, наче піднімають догори весь могутній замок, вершини якого доторкаються до блакитного неба.

споруда має три захисні фортеці, під якими розташовані підвали. замок глибоким ровом, через який можна пройти по дерев'яному мосту. передня частина непримітна, з трьома невеличкими вікнами та загадковим порталом, за яким ти опиняєшся в іншому вимірі простору та часу, адже містична атмосфера палацу не залишить байдужим нікого. багато людей приходять побувати там, подивитись на мукачеве з висоти. 

сучасний стан цієї історичної пам'ятки плачевний, хоча деякі частини відреставровані. я надіюся, що знайдуться люди, які зможуть зберегти її і для інших поколінь, адже без минулого нема майбутнього. 

мукачівський замок - один з небагатьох, який поєднав у собі декілька стилів середньовіччя. я горджуся тим, що завдяки паланку про наше закарпаття говорять навіть за кордом. тому цінуймо та зберігаймо його!

дівчина в степу

заходила ніч.

німіє степ і тьмариться.

поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. а місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.

ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.

ніч зайшла.

 

маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хуторець.

синіють у промінні хатки. у яр потяглися довгі тіні.

тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.

серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. по дворах манячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч із хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.

на нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються довгими не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.

а над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.

розкошами, красою віє над

 

у яру тихо й сумно. світить над ним місяць. уздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. з-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища - тіні. запирскало воли.

за волами виринула й стала в яру волохата постать.

на голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках - батіг. з купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима. дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. очі в неї склепилися, руки опустились, як у сонної. стоїть і осміхається.

затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.

м. пимоненко. проводи козака

потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова пісні:

яром, яром, пшениченька ланом,

горою овес.

не по правді, молодий козаче,

 

зо мною

слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося. дівчина замовкла і схилила голову. стало знов тихо. тільки десь далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.

верби стоять непорушно. крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі.

дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь. здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. дівчина заплющила очі, марить і співає.

і ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не вона дочка багатого батька. у неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак молодий. а той козак - такий хлопець, яких уже немає тепер: він у пишному вбранні, що сяє, як сонце. під ним грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні виблискують стремена. сидить козак на коні перед нею, хороший і вільний, як вітер степовий, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею

тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання про дівчину та зрадливого козака (с. васильченко).