:уявіть ситуацію: ви стали учасником диспуту на тему: "що таке вихованість". напишіть твір-мініатюру, використовуючи такий вислів: "вихована людина - не та, яка не розіллє соус, а та , яка не помітить, як це зробив інший". оберість самостійно тип і стиль мовлення.. орієнтовний обсяг роботи 50-60 слів.

На мою думку вислів  "вихована людина - не та, яка не розіллє соус, а та , яка не помітить, як це зробив інший" добре показує наглядний прклад тому ,що людина завжди помічає лише   проступки інших, вважаючи себе ідеалом,що не є зразком вихованої людини.на тому місці потрібно лише задуматись ,не припустивши такої помилки із собою . а якщо все-таки щось трапилось ,ми повинні   ручатись    за кожний свій недоречний вчинок і  як правило вибачитись

У світі існує велика кількість мов. І кожна мова особлива й унікальна по-своєму. Кожна мова, якою б вона не була, важкою чи, легкою чи, вона дуже важлива в житті кожної людини. Адже мова — засіб спілкування між людьми. Якби люди не знали б мов, то як вони могли б спілкуватися? Але чому потрібно вивчати іноземну мову? Хіба вільного володіння рідною недостатньо?

По-перше, немає межі досконалості. Попри те, що ми знаємо свою рідну мову, ми так само повинні розвивати отримані знання та збагачувати свій словниковий запас. По-друге, у нас час володіння іноземною мовою, особливо англійською, дуже важливе. Після закінчення школи, щоб знайти хорошу роботу, завжди потрібно знати хоча б ще одну іноземну мову. Люди, які вивчають іноземні мови, вважаються більш кваліфікованими та розумними. Адже вони не стоять на місці, а розвиваються.

Якщо людина добре знає мову або мови, то на ринку праці вона займатиме більш вигідну позицію. З такою людиною навіть спілкуватися набагато приємніше, ніж з неписьменною людиною. Розвиваючись, ми так само повинні розвивати знання мови. Інколи це може до у розв’язанні деяких життєвих проблем.

Щоб вважати собі членом певної нації, мало любити свій народ. Тільки тоді станеш активним громадянином, коли взнаєш й зрозумієш історичну частку народу, його природжену національну вдачу, здібності, хист. Відчути собі членом певної нації має спромогу тієї, хто змалку із нацією зрісся й не лише безпосередньо відчуває, а і щохвилини розуміє свою до неї приналежність. Для такої людини нація – не лише святощі, не сім’я, це ланцюг із найміцнішого заліза, а вон сама – нерозривне його кільце. Для такої людини нація - непорушна крем’яна скеля, а вона лише її зернятко.

Та ж людина, котра не відчуває і недобачає, що її прив’язує до нації, помалу відривається від національного грунту. Величаючи собі патріотом, вона не відчуває зв’язку із нею, не помічає пекучих її проблем. Вона вагається: душа її прагне до рідного, а розум, не маючи знання про ті рідне, шукає іншої штрихи до задоволення душевних потреб.

Така людина двоїться у ставленні до рідного. Душа її почуває, що вона над рідній хаті, їй хочеться повернутись до рідного... А було б таких національних калік, треба плекати, розвивати в дітях свідомість вартості своєї нації (За Григор’євим-Нашим1; 180 сл.).

Осіннього надвечір’я на вулицях Відня з’явився чужинець в легкому світлому костюмі. Чужинця видавали в ньому великі, майже чорні очі й засмагле обличчя м’якого слов’янського овалу – таких очей й такої засмаги у віденців не буває. Від стрункої його постави віяло аристократизмом, від сяйва очей аби аж світлішали віденські вулиці.

Він блукав містом, заглиблений у собі. Він щезав, мов ранкові тумани над Дунаєм, а тоді з’являвся знову. Так було б раз й вдруге, а втретє він поїхав із Відня назавжди...

Про Відню! Європейська столиці, озвучена геніальною музикою Бетховена, веселими руладами щасливчика Россіні та грайливими вальсами Штрауса! Ці віденські видива, цю з’яву Коцюбинського на твоїх вулицях малює уява із любові, що переходити в поклоніння перед видатним майстром.

Усе життя вслухаємось у музику безсмертної і незрівнянної його фрази. Вона невловна, прозора, мінлива і невидима, але й така зрозуміла в своєму мелодійному звучанні, аж заходиться душа. Вочевидь, витончена його натура, надзвичайна серцева чуйність й схильність до усього прекрасного на землі визначили його стиль. І за всієї поваги, котра йому віддається на почесному і високому місці серед класиків літератури, лишається відчуття, що ми його в чомусь недооцінюємо (За Про. Сизоненком; 180 сл.).

3. Український зорепад

У променях сонця дотлівали хмари. Ще будуть теплі дні, ще цвістимуть квіти, сонце припікатиме по-літньому. Та уже дзвенить у височині сумна струна, нагадує, що все летить на невидимих крилах й все має кінець. Ліс ще шумітиме, але й, либонь, на півтону глухіше.

Максим дивився у пригасле, темно-синє небо, на маленькі, Перші, рідкі, неначе розвішані недбалою рукою зорі. Вони були схожі на яблучка на вітті здичавілих яблунь. Одна зоря зірвалась і шугонула за темний ліс...

Зорепад шумує в жилах, Український зорепад. Він лише в нас такий. Таємничий до щему в серці і величний. Те наші стражденні предки шугають у безвість, у вічність, щоб постати в нас печальними й вічно самотніми, як одірвані од небозводу зорі. Тільки українцеві дано це відчуття, лише його гнітить підозра й гірка невгасима туга.

Людина, котра не ввібрала у собі сивий зорепад й цвіт калини, Яка не відчула на своїх губах смаку вишні, якій не вдарив у серце на світанку перепел, не може бути українцем. І поки на небозводі горітиме хоч одна зірка, але в землі залишиться хоч один перепел, Україна не згасне (За Ю. Мушкетиком; 180 сл.)

4. Мальва

У небі летіли схожі на розгніваних драконів хмари, готові склювати все под собою. Біля будинку Олега чекала рожа. Вона все буяла і буяла, розквітли ще два гарячорожеві віночки. Здавалося, він чує дихання квітки, в одному чарунку спавши джміль. Спав так солодко, що Олегові і самому захотілося укластися до того чарунку і заснути. Заснути надовго, сховавшись від усього.

Дні мелькають, наче кісточки на рахівниці. Десяток кісточок, а тоді клац – одна виявилась зверху, а ці рука змела праворуч. Усе житті підлягає таємному, незримому підрахунку, й всьому ціною гроші. Усі зав’язується на грошах: обіцянки, одури, зради, розколи, чиясь сліпота й продажність.

У чому прогрес? У людській досконалості? Та порівняй сучасного філософа з Сковородою, чого він вартий? Порівняй нинішнього фірмача з чумаком! Звичайно, є і прогрес. Кудись мчати й мчати машини... Куди і чого? Винаходи розуму не вдосконалюють душу.

А від рожа цвістиме, не вважаючи ані на що, розквітатимуть нові і нові віночки на високому рівному стеблі, нижні прив’ядатимуть, будуть засихати, але й тихий, верхніх, завжди якщо понад, смердоті забиватимуть, гаситимуть своїм соковитим буянням сухість нижніх. Мальва аж гукає, що їй ще довго квітнути, жити, й це «довго» зливається із вічністю (За Ю. Мушкетиком; 187 сл.).