Написити казку про зиму будь ласка.

—  посуньтеся, сестрички,— сказала молоденька сосонка і розправила свої віти.      вона сказала це ласкаво й привітно, їй було приємно, що кожної весни на ній виростають світлозслені молоді пагінці, ніби свічечок хтось понаставляв. але сестри-сосни, що росли навколо, незадоволено забурмотіли:       — ну, от іще. нам і самим місця мало. і чого його так розростатися.      може, вони просто заздрили, що сосонка така гарна, найкраща серед них виросла, що в неї так рівненько, ніби драбинкою, а, усіх боків ростуть густі зелені віти. а може й справді їм було надто тісно.      — кра! кра! — закрякала ворона. — чого ви сваритесь?       однак у вас у всіх посохнуть віти, і ви залишитесь з голими стовбурами. подивіться на своїх бабусь!       старі сосни стояли з високими-високими, але голими стовбурами, і лише десь там угорі зеленіли їхні волохаті голови.      та ворона, хоч і довго жила й багато бачила, завжди крякала щось неприємне. її не хотілося слухати. хай собі сідає на тих високих соснах, а сосонці приємніше було, коли до неї прилітали маленькі червоні пташки і співали їй веселі пісні про те, яка вона красуня і як вони люблять її густі віти, де можна заховатися.      а ще її любив зайчик. отой веселий сірий пустун-заєць, що завжди шкодив у лісі, а потім прибігав ховатися до неї. він, навпаки, був дуже задоволений, шо вона так розросталася. а ще її полюбила одна маленька дівчинка. познайомилася сосонка з дівчинкою в той самий день, що і з зайчиком.      обоє вони гуляли — дівчинка і зайчик — і злякалися одне одного. дівчинка раніше ніколи не бачила зайця. вона подумала: а може, то вовк женеться за нею,—і заховалася мерщій за густу сосонку. а зайчик подумав, шо то мисливець іде, і теж заховався за ту ж сосонку, тільки з другого боку. сосонка обох їх бачила і обох заховала. 

Казка про конвалії. коли ще звірі говорили, коли пісні співали квіти, коли каміння в ліс ходило, і коли місяць правив світом, історія такая сталась з гуртком сніжиночок відважних. чомусь вона мені згадалась, тож прошу: слухайте уважно. легкий осінній вітерець із хмаркою пухкою грався, то гнав її він навпростець, то мишкою у ній ховався. а в хмарці подружки сиділи - веселі краплі дощові, про літо жваво говорили, про те, як у м’якій траві криштальною росою стануть… або з струмком мандрівниками увесь свій пишний край оглянуть і познайомляться з світами. та не так сталось, як гадалось, бо вітер хмарку розділив. один шматок поніс до лісу і у струмку дощем втопив. а другий морозець щипучий в сніжиночки перетворив, біленькі, ніжні та блискучі. найкрасивіші-диво з див! але все ж подружки-краплинки сказали твердо одна одній, що і струмочок і сніжинки зустрітися весною згодні. струмочок з першим променем розтанув, і понеслись краплиночки до лісу, туди, де крижані сніжинки тануть, на сонячну галявину, узлісся. сніжинки ж протриматись обіцяли до того, як зустрінуться з струмочком, не танути…та, бідненькі не знали, що не закриті від проміння у гайочку. а ось струмок у затінку сховався, куди промінчик сонця не дістав, і так за зиму довго розіспався, що навесні він вчасно не розтав. а сонце на сніжинки припікало, на ліс кидало вогняну косинку, і вогняними шпичками стріляло. але все ж не здавалися сніжинки! вони чіплялись за траву зелену, її , мов намистинки обсідали, і на траві, як дзвоники біленькі вони товаришок з струмка чекали. пройшли роки. так і залишились сніжинки на пелюстках трави тої висіти, ну а тепер конвалії – сльозинки - найкрасивіші пралісові квіти.

Кожна людина по-своєму розуміє гідність. для когось це вміння обстоювати власну думку, переконувати в ній інших. хтось вважає, що гідність — це гордість і непоступливість. дехто вбачає в плеканні гідності приреченість до самотності тощо. на мою думку, гідною людиною є той, хто знає ціну своїм уподобанням, переконанням, ідеалам, а також уміє їх захистити й відстояти так, щоб не зачепити інтересів іншого. таким є, наприклад, олесь із оповідання гр. тютюнника «дивак». хлопчика, який щиро любить природу й живе у світі своєї фантазії, не розуміють однолітки-школярі, учителі й навіть родичі. він тим часом, виявляючи толерантність, уміє при цьому не поступитися своїми уподобаннями. він поводиться так, як мусить поводитися гідна людина, тому, попри нерозуміння, оточуючі ставляться до нього з повагою. на мою думку, гідність – це одна з найнеобхідніших якостей людини і навіть цілих суспільств, народів. людина, сповнена почуття власної гідності, завжди посяде достойне місце в суспільстві, а народ, який плекає в собі національну гідність, буде знаний і шанований у світі.